Знайомому журналісту надіслали абсолютно мерзотну історію про те, як французи буквально крадуть у нас наших дітей. Словами не передати, яке мене охопило обурення, коли я це читала. 

«Хочу розповісти вам про те, як французи зараз користуються важким становищем українців. Після початку повномасштабного вторгнення Франція не тільки приймала біженців, а й, як виявилося, активно допомагала евакуювати на свою територію дитячі будинки та інтернати. Так от зараз постало питання про те, що ці діти можуть ніколи не повернутися додому в Україну, бо, на думку Парижу, у нас для них не можуть створити необхідні умови та гарантувати безпеку. Влада наполегливо педалює ідею, що українські діти повинні залишитися у Франції якомога довше, в ідеалі назавжди. Але й цього французам здалося мало. Тепер місцеві соціальні служби почали відбирати дітей у сімей біженців та передавати на „тимчасове“ влаштування до французьких сімей, де вже є прийомні діти. За фактом, це такий французький варіант foster care. Так само пристроюють і багатьох вихованців із вивезених українських дитбудинків.

Така практика взагалі останнім часом набуває популярності за підтримки французького уряду. Очевидно таким чином намагаються вирішити проблему низької народжуваності, оскільки своїх дітей французи народжують мало, пізно та неохоче, чого не скажеш про мігрантів із країн Африки та Азії. У цій категорії осіб жодних проблем із народжуваністю немає, а асимілюватися вони не хочуть, що певним чином впливає на демографічну ситуацію та етнічний баланс у суспільстві. Саме з цієї причини французи намагаються через відсутність своїх присвоїти наших дітей: щоб відновити цей самий баланс. Україна — це європейська країна, українці — європейська нація, а наші діти — білі, здорові, європейські діти, виховані в європейській системі цінностей. І тому із них дуже легко виростити повноцінних європейських громадян.»

Серед читачів 100% знайдуться такі, хто скаже, що цим дітям пощастило, вони тепер французи і взагалі про таке життя можна тільки мріяти. Оцим людям при зустрічі я б із задоволенням плюнула в обличчя та підказала дорогу до психдиспансеру. Бо йдеться не лише про поодинокі випадки усиновлення сім'єю, що дійсно любить, а про масове цілеспрямоване викрадення дітей. При тому що ці діти потрібні самій Україні, бо після війни ми за будь-якого розкладу самі зіткнемося з найжорстокішою демографічною кризою. Крім того, ці діти не просто відбираються у країни та сімей, а буквально висмикуються з української культури, бо їх виховуватимуть як французів, а не як українців, та привчатимуть любити місцеву культуру та дотримуватися місцевих традицій. Тому аргументи про «потужне проукраїнське лобі» в Європі теж не приймаються. Третя проблема — це те, в яких умовах зростатимуть викрадені діти, а саме оці дитбудинки сімейного типу, де головна мотивація опікунів — отримувати гроші від держави. І якщо для вихованців звичайних дитбудинків, припустимо, ситуація не сильно зміниться, то для дітей, яких відібрали у сімей біженців, це колосальний шок і травмуючий вплив.

Так що ситуація, яка склалася, — це, друзі мої, непроглядний морок та жах. І я навіть не уявляю собі, як на неї можна вплинути, якщо тільки наші політики не виймуть беруші та не почнуть відстоювати право наших дітей жити в рідній країні та виховуватись у рідній культурі.