«Розумієш, — казав редактор, — нас цікавлять усі ці порослі тернюччям цистерни і труби, береги отруєних річок, мертві терикони і так далі. Польща? Словаччина? Румунія?». «Якщо вам важливий контекст Мазоха, то Україна».
«12 обручів» Юрій Андрухович
12 років пройшло з моменту першого видання роману «12 обручів» Юрія Андруховича і цю фразу я досі згадую, бо тема закинутого не втрачає актуальності. І справа не в тому, що я п'ять років гуляв чорнобильськими заброшками. Справа навіть не у появі прифронтового регіону з купою кинутих і напівкинутих хуторів. Справа в тому, що лакмусовим папірцем українського культурного паспорту України у світі вперто і давно є саме заброшки. Але контекст Мазоха давно потрібно змінити і, особливо, говорячи про заброшки.
Тут мені недавно заявили, нібито тема Чорнобильської Зони – регіональна, вузька і вторинна, і не може претендувати на те, аби цим лакмусовим папірцем українського культурного паспорту стати. Але, поки українська література на тему Зони мовчить, європейська – створює. І пригощає нас клюквою.
Західні письменники самі пишуть про Чорнобиль бестселери, які потрапляють в лонґ-ліст Букера. Наприклад, роман під назвою «Остання любов баби Дуні» про самопоселенців Зони від Аліни Бронські, зірки сучасної німецької літератури. До речі, авторка сама заявляє в одному з інтерв'ю: в Зоні вона не була.
Я не про те, мовляв, як погано, що хтось не був в Зоні і пише про це книжки. Справа кардинально в іншому: популярність цих текстів на Заході свідчить про попит. Дивно тільки, що іноземці пишуть про нас успішні тексти (нехай вони і відгонять клюквою), а українці… мовчать. Ось вам і регіональний контекст.
Нажаль, вітчизняна навколо чорнобильська літературна продукція хвора на ту саму болячку, що і українська історична наука у 90-х – акцентована на драмі, пафосі, трагізмі і патетиці про уроки, які потрібно вивчити. А коли і виходить за рамки трагічних памфлетів, то хіба у формі ґрафоманських потуг або фантастичних опусів категорії «Б».
Дійсно, когось досі може супроводжувати горе і причиною тому – Аварія, з нами досі купа ліквідаторів, але література тут ні до чого. Та і текст-біль на цю тему вже є. Текст-смуток вже створений нобелівською лауреаткою Світланою Алексієвич. Вичерпний текст.
Тому я і ставлю питання: «Чому сучасна українська література не працює з сучасним чорнобильським матеріалом: дивовижними та аутентичними історіями Зони?» За колючим дротом тисячі екзотичних сюжетів, яких вистачить на сотні романів. Сюжетів про те, чим живе Зона та її люди зараз.
І раджу припинити, за висловом одного відомого художника, «…мазохістично ковиряти рани». В тому числі і рану чорнобильську. Чорнобильська Зона це круто, але контекст Мазоха можна і треба змінювати. Зрештою, позитив бодай у тому, що не будь аварії на ЧАЕС – СРСР може б і протримався на плаву ще деякий час.
І справа навіть не в Зоні. Зрештою, можна майстерно реставрувати в романі Галичину початку ХХ століття, або змусити Україну полюбити закарпатських бандитів – регіональні родзинки завжди особливо цікаві. І аби бути цікавими в контексті світової і європейської літератур варто перестати мавпувати метрополію, а вправно, не соромлячись, демонструвати відмінні риси українців. Такий от регіональний контекст.
Тобто, не тільки Зона, але особливо Зона, бо вона – недооцінена і взагалі неторкнута сучасною українською літературою. І непогано вже змінити імідж з трагічного, на бадьорий або просто медитативний. Звісно, українська література – не 103-й київський ЖЕК чи Главліт аби впроваджувати якісь там зміни і ними всіх мордувати, але свіжим поглядом на розколупані рани мазохіста глянути варто.
Щораз вислуховуючи про те, яке Чорнобильська Зона непідходяще місце для чогось, окрім Каспію сліз, я не можу не згадати парадокс сприйняття: відомий колективний лист французьких діячів культури і мистецтва, опублікований у 1889 році – протест проти зведення «непристойної і страхітливої»… Ейфелевої вежі. І лише Ґійом Аполлінер у 1912 році став першим апологетом цієї конструкції, назвавши її «пастушкою, навколо якої блеячить стадо мостів». До речі, вірш називався «Зона».
Я вже не говорю про японців, які до ХІХ сторіччя вперто не помічали неземну красу Фудзі, аж поки європейці не підказали їм, зі сторони, в чому справжня японська родзинка. Ось і нам підказують, європейці.
Смішно… у нас навіть своя Ейфелева вежа є – гігантські щогли антен локатору Чорнобиль-2. Та і наша – колоритніша. Французам 23 роки знадобилося аби зрозуміти потенціал своєї вежі. У нас – тридцятий на носі…
Такий от регіональний контекст.
