Алік. Зранку він довго слухає дощ, потім каркання ворон, потім – гавкіт двортер'єра, який стереже його скарби і якому він не спромігся дати ім'я за всі ці роки. Виходить на вулицю, собака вибігає за ним і радісно стрибає навколо, поки він мете асфальт перед домом, пробуючи вимести застиглі плями крові, які в'їлися і які ще не встиг відмити важкий, травневий дощ.
В селі Алік бухає менше за всіх. Він – шанована людина. Але навіть не тому. А тому, що приймає метал. Приймає зі славного року 1993, коли купив приміщення пилорами колишнього колгоспу імені Косіора в селі Металівка, Народицького району, Київської області. Відтоді мало що змінилося, хіба з'явилися смартфони, згасли вогні на старій трубі ЧАЕС і щоглах «Російського Дятла», які він так мріяв розпиляти і загнати по півтори гривні за кіло. На які лазив міняти лампочки під важелезними плафонами з червоного скла, коли батрачив там ВОХР-ом.
Він звик до металу. До нього приносять метал, він завантажує метал і вивантажує метал. Навіть звертається до нього. Тобто, він говорить сам із собою, але метал лежить поряд і слухає. Він приймає метал, приймає його у себе: в свою світлу душу він щодень приймає купи чормету. Здають.
Здають тракторні гідрозахвати, чугунні плити, коминні дверцята, пічні заслінки, каналізаційні люки, оцинковані листи, металеві табурети і ліжка, пилорамні шестерні, мотки дроту, водопровідні крани, блоки двигуна автомобілю «Камаз-740», рульову колонку і металевий міст до автомобілю ГАЗ-52, алюмінієві бідони і металеві каструлі, диски, садові ліхтарі, бензопили «Джонсон» і «Урал», електродрелі марки «Редіт», болгарки марки «Інтерскол» і навіть електрошліфувальну машину «Арсенал».
Шестерні з Овруцького щебзаводу, батареї систем опалювання, мотор до човна «Сузукі-15», алюмінієві весла, труби водяного опалення, газовий котел «Плам'я», короби димоходів, транспортери картоплекомбайнів, циркулярні станки, електродимоходи, коробки передач, каструлі "Cardinal", скоби і фуганки.
Гирі і штанги, люк від танку Т-90, м'ясорубки, чайники, друшлаги, велосипеди «Аїст» і «Україна», телевізор «Рубін», бочки, била до ліжок, залишки кінного возу, шестерні мостів та редукторів авто, конвеєрні ролики дробильних цехів. Зрештою, рейки.
Все це йому скидають на купу без обліку брухту, без ліцензій і маркованих вагів. Дільничиій вперто погрожує знову впаяти сто шістдесят годин виправних, але Петрович, жирний жлоб з оковитим пузом, директор дільниці ТОВ «Сировина», нормально відвалює, тому Алік відкупається і далі приймає чормет по дві гривні, зводить зікурати з холодних сердець і вибитих зубів Полісся у себе на подвір'ї. Потім – вантажить все у «Газель» і валить до Коростеня – перепродати по два вісімдесят. Навпроти металобази глушить двигун скидає три тони, курить дві «Ватри» з прийомщиками і який там нахуй штамп? Який путівний лист? Яка там тетеенка, яка ще нахуй накладна?
Алік тариться в маркеті і дорогою назад заїжджає у Термахівку. Стає біля продмагу, вилазить з салону, смалить «Ватру» і волає в матюгальник, що приймає чормет. Збирає ще сорок кіло і валить у свою Металівку. Паркує тачку, сідає на лавочку під зеленим парканом, чухає собаку і чекає на темну фігурку в кінці вулиці, яка принесе йому метал і скине ще одну важелезну тушу на нову, тільки розпочату купу. Алік чудово освоїв китайську приказку про довге сидіння на березі ріки і трупи ворогів, які одного разу неодмінно пропливуть повз.
На село спадають довгі промені прохолодного ранку і алконавт Гриша – котить абразивами асфальтів вулиці-ріки здоровенну кар'єрну шестерню кілограмів на сто. Спиздив.
***
Гриша – нормальний парень. Пару місяців тому зламав магазин «Надія» і виніс звідти десять шоколадок «Чарівний світ», три пачки «Ватри», пляшку вина «Грааль», літр тамянки, сім пляшок горілки «Житомирська» і вісімсот грамів шинки «Святкова». Все це він кинув у великий полотняний мішок і пішов до сусіднього села через мішаний ліс прямо під колючим дротом – кордоном Чорнобильської Зони. Його нагнали за годину, відібрали все, окрім пачки «Ватри», шинки і фляндра «Житомирської», які він вже прикінчив. І відпиздили.
Гриша мутився. Коли в Металівку приїжджали мажорні мисливці, то завжди зверталися до Сталіна – знаменитого браконьєра, який за шалені бабки влаштовував вертольотні сафарі Чорнобилем з полюванням на коней Пржевальського і довго працював на депутата, який в Зоні збудував собі котедж. Сталін ганяв на чорному джипі і за дрібні замовлення не брався, тому відправляв бува людей до Гриші, якого брали загонщиком і одного разу навіть подарували обріз 16-го калібру з прикладом, переробленим на пістолетне руків'я. Він завжди тримав обріз вдома, зловживав формулюванням «шоб було», пропивав останнє і коли грошей не лишалося – бігав з кравчучкою за колючий дріт на відстійник техніки: набирати металу під сотню кеге і тягти його порожньою нічною трасою. Підсвистуючи.
Коли погранці лютували і міліція розставляла засади на колючому дроті, а похмілля наганяло нездоланні скрути, він давив останні краплини і коли палко горіли труби: шарився селом, заглядав у двори і де нікого не було – зривав скоби, пиздив алюмінієві бідони та каструлі, і тяг до Аліка. Шатався по селу синій, губив по дорозі каструлі, які потім підбирали дітлахи – будувати ними пасочки і фортеці з піску, коли його добре змочать рясні, весняні дощі.
Алік Гришу здалеку помітив. Той кульгав після останнього геройства. У Слави Погранця був трактор, зібраний зі старого ГАЗу. Зібрав від широти душевної і поїздив пару разів. Трактор стояв собі без діла, його помітив Гриша, спиздив деталі, прийшов до Аліка, і сказав, що запчастинами йому заплатили за роботу. Алік не питав зайвого, видав пів тисячі і скоро вже слухав воплі Погранця, руками розводячи.
Слава сам стрибав біля зікурату, витягав з-під нього коліщатки свого машинного серця, крив матом Гришу, а потім піймав і нормально так розніс кабіну. Наступної ночі, Гриша спиздив десь бідон для молока і знову приперся до Аліка, пів години тарабанив у двері, поки Алік сказав, що бідон йому не потрібен. Вірніше – послав нахуй. І натравив собаку.
Гриша знав, що Алік трохи побушує, а потім – заспокоїться. Це метал так впливає на людей.
***
Ескімоси вірять, що у речей є душа. Алік не морочив собі голову такими дурницями, але чормет для нього був чимось більшим, ніж просто тельбухом залізошмаття. Кожен шматок металу був уламком Єдиного – його маленькою, вагомою, частинкою. Так само, як і кожен гриб, який баба Валя тягла з отруйного лісу за колючим дротом, був частиною чогось невимовно більшого – грибних царств, структур з міріадами нейронів і неосяжних взаємозв'язків.
Так і кожен мідний дріт, каналізаційний люк або іржавий бідон, який тягли на купу до Аліка – був шматочком єдиного цілого, скибки якого колись пережували і виплюнули з себе химерні потвори металурґійних комбінатів, зведені працьовитими трударями соціалізму дуже давно. Ці шматки – ніби кожна комашка чи людське створіння – колись були частинкою перших зірок. І стануть частинами тих, які запалають після нас.
Алік вірив – метал завжди тяжіє в одну велику купу, ніби ґравітація з'являється від того, що хтось зібрав разом достоту прип'ятських батарей. Зрештою, ядро Землі металеве і саме завдяки йому ми досі не розлетілися в космосі навсібіч. Він часто прикидував, скільки можна виручити, якби здати на метал оте ядро. Ту купу, яку назбирав собі Бог і з якої почалося все. Він навіть пробував рахувати, за скільки її можна загнати Петровичу, та на циферблаті калькулятора не вміщалося стільки нулів.
Коли він видивлявся чорні фігурки в кінці вулиці і вичікував, поки хтось притягне на горбі важелезну тушу чормету – то думав, які вони всі аматори. Він завжди мріяв здати на метал щось суттєве: баштовий кран, Боїнг, Ейфелеву вежу ну або пару збитих СУ-27.
Отак він сидів на лавочці, бавився калькулятором, а його собака забирався на купу чормету і витягав морду на вітер. І стояв так, ніби на постаменті – завмерло і гордо. Стояв з розлопоченими вухами і здоровенними лишаями на боках. Стояв на купі арматурин, ванн і умивальників, прислухаючись до перших подихів грози, ловлячи у космату шерсть оцет прісних поліських вітрів, а за ним – на горизонті, з висоти чи не єдиного пагорбу на всю околицю – клубочілися сизі хмари, женучи шарувато-дощові згустки на колючий дріт, нанизувати їх солодкою ватою на гострі пазурі життя.
І справа не тільки в Аліку. Тут люди ставляться до металу по-іншому. Метал годує, спричиняє, напуває та зігріває нутра божими слинами спирту. Метал мотивує шукати і змушує знаходити, розчаровує і винагороджує за впертість та нахабство.
Метал перестає бути матерією, він навіть ресурсом бути перестає. Він перетворюється на Ефір. І заповнює порожнечу, яка з'являється, коли немає бухла.
