Польща сьогодні схожа на малу дитину, яка грається з сірниками у копиці сіна. Вибухонебезпечна риторика стала консолідованою перед виборами. Складається враження, що еліти і суспільство до кінця не розуміють потенційних наслідків. Та й мова зараз не про відомий класичний фільм Єжи Гоффмана «Огнєм і мєчєм». Коли все запалає, все буде не так прозаїчно, позаяк постраждають не лише поляки. 

Для України першочергова небезпека в тому, що всі антиукраїнські (подекуби українофобські заяви) з обранням нового президента Кароля Навроцького можуть перейти від просто риторики до фарватеру вироблення конкретних політичних рішень. До цього моменту польським елітам вдавалося гасити історичний контекст відносин з Україною, зберігати баланс між намаганням тиснути на Київ і утримувати в руках титул «адвоката України в ЄС». Зараз шальки терезів дещо змістились.

Причиною тому і звичні «історичні питання», євроскепсис серед самих поляків (який по своїй суті нелогічний, позаяк Польща стала чи не найбільшим вигодонабувачем євроінтеграції у 21 столітті), так і «гаряча» тема України (біженці й мігранти, блокування кордонів, знову ж таки історія). Це при тому, що у разі якщо Варшава вирішить різко розвернути вектор політики, збитків буде очевидно більше (як економічних, так і політичних). Польща просто вистрілить собі в ногу. Схоже, що країна впевнено йде до цього, про що свідчать декілька дуже явних симптомів.

1. Називати Брюссель «європейським колгоспом», кидаючись подекуди образливими заявами в бік Німеччини та інших країн, паралельно отримуючи в рази більше вкладених коштів – це симптом.

2. Маніпулювати темою України, паралельно отримуючи дивіденди від українських мігрантів і біженців, які по суті тримають на плаву «польське економічне диво» – це симтом.

3. Не розуміти важливості України в безпековому вимірі, сліпо вірити в те, що в разі прямої загрози росії за Польщу вступиться «старший брат» (маю на увазі США, які все більше говорять про свій відхід з Європи) – це симтом.

4. Претендувати на роль регіонального лідера, але не включатись у вирішення актуальних стратегічних проблем (зокрема й безпекових в країнах Балтії), вчиняючи необдумані популістичні кроки – це симптом.   

На тлі цього поляки обрали президентом дуже характерного персонажа. Якщо хочете – польського януковича: «боксера», історика, євроскептика і, можливо, «сутенера». Дуже різнопланова і ексцентрична особистість.

Навроцькому 42 роки, він очолював Музей Другої світової війни у Ґданську, а також з 2021 року був президентом Інституту національної памʼяті Польщі. Так-так, саме тієї установи, яка послідовно багато років інформаційно тиснула на Україну, підіймала тему «Волинської трагедії» й участі у ній українців. Інша назва цього інституту – Комісія з розслідування злочинів проти польського народу. Так би мовити, відчуйте різницю.

Навроцький на папері був кандидатом від консервативної партії «Право і Справедливість». У польських експертних колах його і розглядали як безпосередню креатуру голови партії Ярослава Качинського, який шукав у кандидати такого собі «Дуду 2.0». Проте Навроцький інший. Його біографія, обіцянки і заяви говорять про те, що він просто не пристане на роль підконтрольної «ПіСу» фігури, зберігаючи певну самостійність. Схоже, що він послідовно гнутиме свою лінію, яка дуже резонуватиме з його «яскравою» виборчою риторикою. 

Разом з тим варто розуміти, що на горизонті уже видніється відкрите протистояння «ПіСу» і «Громадянської платформи» Дональда Туска, який все ще тримає вкупі правлячу коаліцію. У горнилі цієї боротьби українська тема випливатиме ще не раз і у дуже непривітних формах.

Ключовий ризик для України в тому, що на нашому західному кордоні остаточно кристалізується блок латентно-ворожих держав (Польща, Словаччина, Угорщина), які постійно нелояльно ставитимуться до нашої загальноєвропейської підтримки, до наших євроатлантичних ініціатив, і які послідовно свідомо ігноруватимуть стратегічні безпекові ризики з боку росії. Це матиме негативні наслідки у багатьох проявах, зокрема у продовженні вироблення неадекватних умов для можливої подальшої співпраці.

Польща в цьому контексті остаточно перестане бути «другом» й перетвориться банально на цинічного сусіда, який шукатиме лише персональні вигоди, плюватиме на наше і без того складне становище на фронті. І одна з причин такої трансформації – потурання ура-патріотичним поривам маргіналів, що не додасть ані впливу, ані реальних вигод Варшаві і якісно погіршить наші відносини. Якщо стисло – шлях Орбана і Фіцо (без вияву проросійськості в публічну площину).

При цьому польська еліта загалом кулуарно зберігає прихильність до Києва, проте сміло кидає цю прихильність під виборчий каток, змагаючись за більші шанси на владу і наввипередки критикуючи Україну та українців. Ми вже це чули від «великого друга» Туска, від його протеже Тшасковського (які типу «ліберали»). Для них це допустима жертва, що саме по собі ідіотія, якщо вони планують вибудовувати якийсь конструктивний діалог надалі. Водночас політики не хочуть лякати свого виборця «алярмістськими наративами» – загрозами війн, обіцяють йому золоті гори і міць своєї «професійної армії», яка технологічно і ментально застрягла ще десь у лютому 2022 року. Купівлею кількох сотень хаймарсів і десятків танків війну проти росії не виграти.

Логічним елементом в авангарді цього абсурду є Навроцький, що керуватиметься виключно електоральними мотивами, який якісно не змінить ставлення до проблеми. Це паралельна реальність, яка в певний момент поставить Польщу у скрутне становище повної неготовності реагувати на виклики нової реальності.

Така ж паралельна реальність – ігнорування російського наступу в Україні, який все більше стає непрогнозованим. На тлі повної імпотентності західних політиків постраждати від цього можемо не лише ми. Навіть у випадку «заморожування» перші під ударом – Литва, Латвія, Естонія, які без активної участі Польщі і США ризикують опинитися 1 на 1 з росією. А Польща, яка продовжить ігнорувати сигнали зі сходу, отримає удар другою і доволі відчутний (не обов'язково військовий). Після цього точно буде не до виборів, економіки і вогняних промов Навроцького. 

Сподіваюся, Польща і польське суспільство одумаються. А поки Варшава, як і вся «велика» Європа, – всі сплять міцним-міцним сном. На жаль.