Політичне протистояння в Україні плавно перейшло до другої частини сюжету — парламентських виборів. Тому після інавгураційного переполоху політикум вступив у фактичне продовження весняної кампанії, що супроводжувалося справжнім бумом «політичних стартапів» від Зеленського, Вакарчука та Смешка.
Попри це, з часу весняних баталій потенційний склад учасників, програми та навіть підходи не зазнали якісних коригувань. Причиною тому є сильний потяг української партійної системи до політичного вождизму, де афішою та брендом організації виступає окремо взята персона, а не партія.
Немає сенсу говорити щодо якихось програмних речей — всі вони чудово дублюються і перекликаються, тому зараз варто намітити своєрідне «передвиборче рекогностування».
1. Абсолютно вождистською структурою за своїм наповненням є переможець майбутніх перегонів — партія «Слуга народу». Кредит довіри в суспільстві до нового політичного проекту всеціло характеризується з рейтингом підтримки чинного президента, чим команда Зеленського вміло користується і сьогодні.
Це дозволяє постійно загравати з потенційними виборцями через публічний «розбір польотів» для регіональних чиновників від Володимира Олександровича. Він дає людям шоу — шоу людям подобається, всі задоволені. Якщо додати до цього продуману стратегію під вибори, правильні інформаційні меседжі та цілу низку цікавих ініціатив — умови здаються ідеальними (на перший погляд). Це дозволяє партії діючого гаранта вже зараз (з 35-40% підтримки) думати про варіанти коаліційної угоди.
Але є одне але. Відверто дискусійні кадрові призначення президента у перший місяць повноважень (Богдан, Шефір, Хомчак) і своєрідна «квота Коломойського» в партійному списку «Слуги народу» закладає стійке переконання того, що надалі ми станемо свідками конфлікту з лінією одіозного олігарха (не тільки на парламентському рівні, а й взагалі).
2. Загрозливими, але не критичними є 10-13% підтримки різного сорту «опоблоків». Навіть такий потенційний результат не вносить корективи в загальнополітичний процес України. Малоймовірно, що якась із прохідних в Раду партій візьме на себе відповідальність за парламентські союзи із проросійськими силами, які є абсолютно токсичними інформаційно і по суті для інших партійних проектів. Реваншу не буде.
3. Конкуренція за «патріотизм» в «клубі 25%» ("Голос", "Солідарність" та "Свобода") призвела до галопуючої інфляції такої повістки. Вона банально втратила інтерес виборця, який мислить кардинально іншими категоріями. А сам наратив і поведінка партій та їх лідерів все більше нагадує показушність та деформацію ідеології від європейських правих популістів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЗЕЛЕНА "ВИШЕНЬКА" НА ВИБОРЧОМУ ТОРТІ.
4. Стагнація проекту Смешка виявилася очікуваним моментом політичного літа. В плані стратегії на вибори команда колишнього глави СБУ зазнала тотального фіаско. Не допомогла, радше навпаки — зашкодила присутність відомого медійника Дмитра Гордона. Зниження підтримки партії ускладнюється внутрішніми протиріччями, доволі брудним виборчим списком і публічними провалами лідера партії "Сила і честь". Іронічно, що сильні сторони Смешка (стриманість і публічні виступи) стали одномоментно найбільш слабкою ланкою його інформаційного образу. З такими розкладами про Раду можна забути.
5. Перспективи проекту "Голос" мали потрапити в тренд запиту на нові обличчя на цих виборах, що мало забезпечити ріст підтримки партії в 10-12%. Проблеми почались на самому старті: далася взнаки відсутність політичного досвіду Вакарчука — він виявився абсолютним дилетантом у багатьох моментах. В даному випадку слід було просто повторити поведінку Зеленського на президентських виборах, де команда Зе вміло і доречно маскувала недоліки Володимира (зокрема щодо публічних виступів), підкріплюючи образ сильними інформаційними моментами кампанії.
Так само дуже багато запитань щодо фінансування нової партії, формування партійних списків і зв'язків з іншим одіозним олігархом — Віктором Пінчуком. Але це не завадить "Голосу" розраховувати на 5-8% підтримки на виборах, оскільки виборець Вакарчука часто голосує на противагу комусь і за бренд лідера "Океану", а не в підтримку партії та її проекту.
6. Соціологи переконані, що реальні шанси на прохід в Раду має "Батьківщина" та "Солідарність". Як і у випадку з Петром Олексійовичем та його ребрендинговою "Солідарністю", Юлія Володимирівна вирішила зробити ставку на мажоритарні виборчі округи, де очікується пожвавлена боротьба за "одномандатки".
Обидві політичні сили абсолютно не потрапляють в новий електоральний тренд. Для них отримати зараз 8-10% підтримки означатиме за величезний успіх. "Батьківщині" це дозволить торгуватися з Зеленським за коаліцію, а для "Солідарності" це означатиме перебування в перманентному стані опозиції до нової влади (з медведчуковським "Опоблоком" на пару).
7. "Самопоміч", "Радикальна партія" і "Громадянська позиція" програли боротьбу за свого виборця. Всіх трьох єднають спільні проблеми в організаційній роботі, більш сильних конкурентних проектах, які забрали прихильників (у "Громадянської позиції" та "Самопомічі" — "Голос" і "Солідарність", у "Радикальної партії" — "Батьківщина" і "Слуга народу"). З цими партійними об'єднаннями існують фундаментальні проблеми, що ставить хрест на майбутніх перспективах у всеукраїнських рамках.
8. На противагу "списків" — мажоритарка може внести деякі корективи щодо кінцевого результату в Раді, однак в даному випадку більшу роль відіграватиме майбутня коаліційна угода у складі "Слуги народу", "Голосу" та "Батьківщини", як фактичних ідеологічних союзників в даному форматі.
Парламентська кампанія стає продовженням дуже своєрідної "електоральної революції мас". Виборчі механізми доволі несподівано "відновилися" й запрацювали з новою силою, що, однак, не свідчить про довіру до державних інститутів і здоровий стан "пацієнта". Поки це виглядає на відчайдушну спробу хоч якось вплинути на ситуацію в країні через ставку на часто неперевірених і відверто дилетантських фігур (як у випадку підтримки кандидатів зі "Слуги народу"). "Нетрадиційна медицина" в політиці слугує симптомом системі влади в Україні, а не для виборця. Це не означає, що від профілактики захворювань країна перейде від сертифікованих препаратів до уринотерапії, проте державний організм відчуває гостру нестачу нових еліт серед владних ешелонів, що штовхає недосформоване громадянське суспільство на політичні ризики.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НОВИЙ "СТАТУС-КВО" ВІД ЗЕЛЕНСЬКОГО.
Великою хибою української політики і загалом партійної системи є цілковита позбавленість ідеологічності та програмності. На противагу цьому йде активне наповнення не за змістом, а формою — через тяглість до креативу картинки і влучністю гасел. Подібне стосується й розбудови партійних структур, формування політичної культури і конкуренції за голоси через програмні положення.
Країна стоїть на порозі важкого випробування. В разі якщо нова Верховна Рада, новий уряд і новий глава держави не зможуть перезапустити раніше загальмовану "попередниками" намічену Майданом перебудову суспільних, політичних та економічних інститутів — країну може очікувати новий соціальний вибух і важкі державотворчі потрясіння. В даному випадку вибори в Раду — це лише ще один крок для спроби "повернути" пацієнта з того світу. На черзі — коаліція, сформування уряду і нова спроба реформ.
