Вона вже декілька днів лежала, бо втратила всі сили від голоду. Маленька дівчинка рочків п'яти, її донька, була завжди поруч, іноді вибігаючи на пустий город пошукати щось із їжі для мами. Але був березень місяць, тому не знаходилось навіть травинки.
Сусіди були не багатшими, а тому не могли поділитися навіть картопляними обрізками, які ще зовсім недавно рятували цю невеличку родину, годувальника якої було розстріляно у підвалах НКВД саме за ці три колоски, які голодні селяни збирали на полях після колгоспного збору врожаю.
Тоді дівчинка побігла по сільський вулиці, зазираючи у кожен двір та молитовно прохаючи своїх односельчан врятувати помираючу маму. Але її односельці лише розводили руками, бо вже були з'їдені всі їхні убогі «запаси», які лишилися після нелюдського «розкуркулювання» комуністичним режимом.
Якийсь «заможній» чоловік, маючий на всю свою велику родину одну дійну козу, зглянувся над дитиною, виніс їй кухоль молока, та покликавши сусідів, вирушив слідом за нею.
Поспішаючи до мами, вона несла цей кухоль немов святиню, боячись пролити хоч краплю. Дитячі сльози, падаючи із замурзаного обличчя, потрапляли у кухоль з молоком, і це її чомусь сильно засмучувало, бо вона ще не знала, що вже занадто пізно…
І ось вона біля ліжка. Худими та слабкими рученятами намагається підняти мамі голову, аби напоїти її молоком. Але мама вже не дихала. Ті люди, які прийшли до хати слідом за нею, безжалісно промовили, що її мама вже померла.
Дівчинка не вірила, умовляючи їх – «мама тепла, а значить жива, треба їй дати молока і вона підніметься». Безліч разів повторюючи, що «мама тепла», дитина намагалася піднести той дорогоцінний кухоль до вже бездиханних губ своєї мами, доки її не вивели з кімнати…
Через місяць, в середині квітня, почалась з'являтися перша зелень, яка врятувала багатьох її односельчан від голодної смерті. Майже всіх. Окрім її мами, яка так і не дожила до рятівного благословення весняної природи.
Цю історію мені розповіла моя бабуся, коли я пішла у перший клас. Свого роду «путівка до життя», яка цілком і повністю виконала призначену їй функцію…
Так, ця дівчинка – саме моя бабуся. Ніколи не забуду. Завжди в пам'яті. Щоби ніколи знову…
………..
З тих пір пройшло багато часу.
Мій чоловік, коли ми ще з ним зустрічалися, разом із нашим студентським будівельним загоном, поїхав в один із районних центрів Січеславщини ремонтувати стару адміністративну будівлю, в котрій колись заходилася якась комунистична комендатура. Саме в той районний центр, поруч з яким знаходилося село, де жила маленька дівчинка, яка так і не встигла врятувати свою маму.
Ремонтні роботи почалися із підвальних приміщень, металеві двері яких не піддавалися жодним зусиллям.
Довелося вирізати спец.інструментом.
Те, що побачили студенти, вразило не тільки цих молодих людей, а і тих, хто пройшов суворі роки радянської влади.
Всі приміщення від підлоги до стелі були заповнені мішками з пшеницею! Напівзотлілою та запліснявілою. Тією пшеницею, яку було відібрано від хліборобів цього району. Саме тією пшеницею, яка у свій час могла врятувати безліч життів…
Прикро. Сумно. І боляче.
Ніколи знову! Ніколи…
Перекажіть цю історію тим, хто ностальгує за комуністичним «раєм».
