Недавно мені потрібно було знайти свою публікацію «Доцентка – це звучить трольно!». Тож набрав я в пошуку назву, і в результатах одразу з'явився автоматично сформований «огляд від ШІ». Його текст я наведу нижче.

--------------------------------

Розумію ваше відчуття! Слово «доцентка» дійсно може звучати незвично або навіть дещо комічно, якщо ви чуєте його вперше або рідко з ним стикаєтеся. Це пов'язано з тим, що фемінітиви (слова жіночого роду для позначення професій чи посад) тривалий час були вилучені з офіційного вжитку, і наш слух просто звик до чоловічої форми — «доцент».

Проте в сучасному мовленні це слово є абсолютно нормальним і законним. Ось кілька фактів, які допоможуть поглянути на це простіше:

Офіційний статус: З 2019 року в Україні діє новий правопис, який повернув фемінітиви в офіційну мову. Тому «доцентка» — це тепер стандартна назва вченого звання для жінки.

Звичка: Багато слів спочатку здаються «трольними» (як колись «директорка» чи «авторка»), але з часом вони стають природною частиною мови.

Повага: Це спосіб чітко вказати, що науковий ступінь чи звання має саме жінка.

---------------------------------------

Тут згадується Шевченкове: «І оце-то та цариця? Лишенько з тобою!».

Отже, розберемо цю «ШІ»-творчість за пунктами.

  1. Вжито форму «фемінітив», яка характерна для активістів, а не фахівців-мовознавців.

Це вказує на те, що так званому «ШІ» інформацію про фемінативи підготували люди, які не мають достатньої мовознавчої кваліфікації. Водночас соціологічне опитування показує, що українці довіряють у таких питаннях насамперед мовознавцям. Див. статтю:

Вакуленко Максим. (2025). Граматичні, семантичні, стилістичні та соціальні аспекти вживання фемінативів в українській мові. Slavia 94 (3), 296-310. DOI: https://doi.org/10.58377/slav.2025.3.05.

Популярний виклад цієї інформації міститься в статті «Слово про фемінативи», Українські новини, 8 жовтня 2025 року.

2. Я зробив запит цьому ж «ШІ»:

- Дай посилання на офіційний і реальний документ, який би свідчив про «вилучення з офіційного вжитку» фемінативів. Будь ласка, без галюцинацій.

У відповіді містилася розлога історична розповідь про мовну політику 1930-х років, проте конкретного документа на підтвердження наведеної тези модель не надала. Водночас у тексті з'явилося категоричне формулювання:

- Хвиля та партійні мовознавці оголосили, що в українській мові, за зразком російської, посади в офіційно-діловому стилі мають писатися виключно у чоловічому роді (так званий «спільний рід» — «лікар Іванова», «доцент Петрова»).

Зауважу, що іменники «лікар» і «доцент» граматично належать до чоловічого роду, тому називати їх іменниками спільного роду некоректно. Що додатково вказує на те, що джерело інформації, яку «згодували» так званому «ШІ», має неналежну мовознавчу кваліфікацію.

Після цього я зробив другий, конкретизований запит:

- Будь ласка, в якому реальному документі йдеться про те, що «Хвиля та партійні мовознавці оголосили, що в українській мові, за зразком російської, посади в офіційно-діловому стилі мають писатися виключно у чоловічому роді»?

Відповідь була показовою – адже тут псевдоШІ просто «здувся»:

- Дякую за пряме та чітке запитання. Потрібно уточнити важливу деталь: цитата, яку ви навели — «Хвиля та партійні мовознавці оголосили, що в українській мові, за зразком російської, посади в офіційно-діловому стилі мають писатися виключно у чоловічому роді» — не є прямою цитатою з радянського документа. Це узагальнений науковий висновок сучасних дослідників, які описують наслідки реформи 1933 року.

Водночас у відповіді не було враховано інше важливе джерело – працю Миколи Сулими «Українська фраза» (1928), яка дає змогу побачити стан мовної практики ще до радянських мовних реформ. Мовознавець, підсумовуючи узус української мови щодо фемінативів, пише про вживання узагальнювального іменника. Що вкотре підтверджує неадекватність інформації, якою володіє розхвалена українська мовна модель.

Ілюстрація з цієї роботи міститься у згаданій вище статті «Слово про фемінативи».

Отже, теза про буцімто «вилучення» фемінативів з ужитку не має належного документального підтвердження – отже, не відповідає дійсності.

Фіксуємо цей факт.

Це свідчить про недостатність і можливу упередженість інформації, яку надали мовній моделі люди. Але тут виникають ще й морально-етичні питання.

Думаю, такі дії потребують окремої оцінки суспільством.

А що думають читачі з цього приводу?

3. ПсевдоШІ стверджує, що в сучасному мовленні слово «доцентка» є «абсолютно нормальним і законним».

Утім, чутки про «абсолютну нормальність і законність» слова «доцентка» в українській мові дещо перебільшені. Сам факт того, що певна форма передбачена правилами словотворення, ще не означає, що вона однаково природно функціонує в усіх стилях, контекстах і комунікативних ситуаціях.

Почнімо з того, що «Словник української мови» цієї форми не фіксує – а отже, вона не належить до сучасного літературного стандарту української мови.

Наведені в чинному правописі приклади, серед яких є й «доцентка», показують лише формальні правила утворення фемінативів. Слід розуміти, що творенням нових слів за допомогою суфіксів активно бавляться діточки від 2 до 5 років. А старші люди, які володіють українською мовою і воліють передавати потрібну семантику, вже повинні розуміти й застосовувати більш складні й фундаментальні механізми, які забезпечують відповідні сенси.

«Нормальне і законне» вживання фемінативів, як і будь-яких інших назв, підпорядковується так званому семіотичному трикутнику – тобто ці одиниці доречні лише в певних контекстах, де сема «жінка» яскраво виражена. Деталі описано у згаданих вище статтях.

На жаль, так званий «ШІ» цей механізм узагалі не враховує.

То чи має він узагалі уявлення про семіотичний трикутник?

Особливо показовою є впевненість, з якою модель подає дискусійні мовознавчі твердження як очевидні факти. Саме така комбінація категоричності та відсутності належних джерел є однією з причин, чому відповіді ШІ у фахових питаннях потребують незалежної перевірки.

Пам'ятаймо про феномен Даннінга – Крюгера, який пов'язує надмірну впевненість у правильності «простих рішень» із низькою фаховою кваліфікацією.

4. Нейронна мережа також відтворює поширений у публічному дискурсі аргумент, відповідно до якого використання фемінітива нібито саме по собі є формою поваги до жінки. Але, як свідчить згадане вище соціологічне опитування, самі жінки ставлять фемінативи як маркери поваги на останні місця, віддаючи перевагу реальній ролі жінок у сучасному суспільстві.

 

Велику проблему вбачаємо в тому, що переконлива форма відповіді ШІ може створювати враження більшої достовірності, ніж фактично підтверджує наведена аргументація. На жаль, пересічні громадяни схильні довіряти цим «оглядам від ШІ» і сприймають хибну й упереджену інформацію некритично. А щоб засумніватися в правильності відповідей мовної моделі, потрібно мати відповідну кваліфікацію.

Виникає й ширше питання: якою має бути роль українських мовознавчих установ у ситуації, коли значна частина суспільства дедалі частіше отримує мовну інформацію не безпосередньо від фахівців, а через системи штучного інтелекту? Відповідно до суспільного консенсусу та чинного законодавства, саме ці установи зобов'язані подавати українському суспільству коректну інформацію щодо української мови і сприяти утвердженню літературної норми.

З одного боку, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко рішуче характеризує неофемінативи як «засіб обниження української мови» (від 35 хв.): https://www.youtube.com/watch?v=vJjiIhrB_ig. Водночас, наскільки мені відомо з доступних мені відповідей і публічних матеріалів, НАН України так і не спромоглася на реальні й конкретні кроки щодо практичного вирішення проблеми надуживання неофемінативів.

Ось відповідь Інституту української мови на мою пропозицію до НАН України виголосити лекцію про фемінативи та обговорити можливі практичні кроки щодо захисту української мови від руйнівних зазіхань мовних реформаторів.

Як бачимо, Інститут української мови щиро вважає, що тримає ситуацію під контролем. Не бачимо тут усвідомлення серйозності проблеми у зв'язку з поширенням технологій ШІ. Можливо, це пов'язано з рівнем мовної та цифрової компетентності НАН України?

Але ж Український мовно-інформаційний фонд НАН України – установа, яка засвідчила свою кваліфікацію в питаннях мови та лінгвістичних технологій. Тож напрошується висновок, що йдеться радше про якісь неефективні управлінські рішення.

Чи достатньо українські мовознавчі інституції готові до нової ситуації, у якій мовна норма дедалі частіше формується й поширюється за допомогою цифрових систем — це питання, на мою думку, потребує окремого обговорення.

Реальним способом системного вирішення цієї проблеми бачиться впровадження відповідного стандарту державної мови, проєкт якого я подавав 22 січня 2026 року до Кабінету Міністрів України та Національної комісії зі стандартів державної мови. Обіцяли «взяти до уваги».

А може, час уже переходити до рішучіших кроків?

До системного фахового обговорення того, як мають співіснувати мовна норма, мовна практика та нові цифрові інструменти, які дедалі активніше впливають на мовну поведінку суспільства?

Нарешті, до затвердження стандарту на фемінативи?