Питання євроінтеграції актуальне як ніколи. Якщо Європа дає гроші — то треба вже щось і робити. І роблять. Як уміють.

Маючи немалий досвід спілкування з редакціями провідних світових журналів та енциклопедій у галузі лінгвістики (так, це WoS і Scopus, включаючи перший квартиль) і відповідно немалий список публікацій у цих виданнях, можу порівняти свій міжнародний досвід із досвідом спілкування з двома типовими українськими мовознавчими журналами категорії «Б».

Впадає в око складна і надто вже своєрідна структура статті, яку вимагають з українського мовознавця. Там повинні бути як «обов'язкові елементи» мета, актуальність, завдання тощо. Ніби йдеться про ледачого аспіранта, який без цього бюрократичного «спонукання» не бачить ані мети, ані актуальності, а завдань не виконує і знати не хоче.

У міжнародних виданнях нічого подібного не вимагають. Там усвідомлюють, що ці речі потрібні виключно для чиновника, щоб він міг винести своє «компетентне» судження щодо статті, якої не розуміє. А для автора статті, яка має достатню наукову цінність, ці вимоги є зайвими. Адже за кордоном є реальне (а не удаване) рецензування, яке й забезпечує достатню якість публікацій.

Навпаки, міжнародні видання велику увагу приділяють методології дослідження, адже там є багато цінного для розвитку науки. Наші видання про це якщо й згадують, то пошепки та похапцем.

Зате ставлять вимогу писати розлогі анотації на 2000 слів, та ще й з перекладом на англійську. Оце так здобули! Звідки ця вимога? Я не знаю таких міжнародних журналів, які б вимагали щось подібне. Як правило, це 250 — 500 слів.

І невже редколегії журналів категорії «Б» справді вірять, що закордонні мовознавчі світила покинуть свої застарілі звички читати європейські та американські видання і кинуться читати українські (категорії «Б»)? Де наукова новизна, актуальність і якість перекладу далеко не в пріоритетах?

І, як вишенька на торті – вимога подавати список публікацій, та ще й з перекладом на англійську. І застосовувати при цьому сумнозвісну Постанову №55 «Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею» від 27 січня 2010 року, яка стосується виключно алфавітів і порушує базові принципи транслітерації.

Невже в редколегіях не розуміють, що ніякий список літератури англійською мовою не спричинить читацького буму, якщо зміст публікацій, м'яко кажучи, не дотягує до світового рівня?

Невже українські редколегії зовсім не орієнтуються в політиці міжнародних видань?

Може, й ні. Мабуть, таки варто про це розповісти.

Відносно невелика кількість видань – це, зокрема, "Encyclopedia of Slavic Languages and Linguistics Online", "Slavia" та інші – дотримуються своїх власних стандартів транслітерації. І що важливо – всі ці стандарти узгоджені з міжнародним транслітераційним стандартом ISO 9: 1995 "Information and documentation – Transliteration of Cyrillic characters into Latin characters – Slavic and non-Slavic languages".

Переважна ж більшість знайомих мені видань – а це "Terminology Science & Research", "Govor", "Linguistica online", "Journal of Quantitative Linguistics", "Digital Scholarship in the Humanities", "Balcania et Slavia" та інші – використовують транслітерацію, запропоновану автором. Можливо, вони вважають, що автор, який спромігся написати якісну статтю, що підходить для їхнього журналу, достатньо компетентний і в питаннях транслітерації.

Знаменно, що жоден із тих міжнародних журналів, де я публікувався, не ставив вимоги використовувати якусь псевдотранслітераційну систему, зорієнтовану на англійську мову.

Особливо цікаво, чому українські редактори пропонують використовувати для бібліографії Постанову №55, а не національний транслітераційний стандарт ДСТУ 9112:2021, який саме для цього й призначений. Хотілося б отримати відповідь від тих, хто такі вимоги запровадив.

Хотілося б також дізнатися, на якій підставі ці редактори рекомендують Постанову №55, якщо в її назві прямо сказано, що вона стосується виключно алфавіту? Хіба вони не бачать різниці між алфавітом – тобто впорядкованою послідовністю літер а, б, …, ю, я – і текстом? Де їхня мовознавча компетентність, яка мусить вивести українське мовознавство в Європу?

Можна зрозуміти мотивацію цих людей, які настільки прив'язані до радянської парадигми, що латинізацію уявляють виключно як рівняння на якогось «старшого брата»: Україна – Ukraina = Украина (рос.), Семенець – Semenets = Семенец (рос.), Луцьк – Lutsk = Луцк (рос.), Бердянськ – Berdiansk = Бердянск (рос.). Але як ці люди – а серед них безумовно є мовознавці – уявляють собі транслітерацію староукраїнських текстів, які містять літери, яких узагалі немає в Постанові №55? Чи вони й справді вважають, що українська мова почалася 27 січня 2010 року, коли, з подачі невідомих спритників, Кабінет Міністрів затвердив оту постанову?

Тож оці редакційні вимоги дуже вже нагадують європейські прагнення славнозвісної Дуньки. Як фахівець, який дивиться на ці потуги з Німеччини і який уже на практиці здійснив євроінтеграцію в сфері своїх наукових інтересів, маю дуже великі й дуже підставові сумніви, що такий шлях приведе до успіху.

Можу з упевненістю сказати, що таким шляхом ми дійдемо хіба що в Африку. Саме там є чимало країн, які до приходу завойовників не мали своєї писемності й тому змушені орієнтувати свої правописи на мову метрополій. І наші видання орієнтуються на «старшого брата» — англійську мову. Але це не Європа. Це Африка, тільки без пальм.

Співчуваю українським мовознавцям, які мусять оці всі чиновницькі забаганки виконувати.

Більше про необхідність упровадження ДСТУ 9112:2021 – у дописі «Прикладні та екзистенційні аспекти впровадження національного стандарту української латиниці» (https://site.ua/maksym.vakulenko/prikladni-ta-ekzistenciini-aspekti-vprovadzennya-nacionalnogo-standartu-ukrayinskoyi-latinici-iy5n3rn).