Життя — неймовірно складна штука запакована в неймовірно просту упаковку. «Ніхто не вірить, що їм зацікавилось зло» — ніхто не хоче знати себе, так, саме ніхто, саме ось так радикально. Потреба пізнання є, є навіть об"єкт пізнання, що доречі не так точно, як здається, а от самого пізнання ніби немає. Не йде якось, не пізнається.
Життя — це поєднання непоєднуваного, це живий парадокс смерті, "жити помираючи, вмирати живучи". Насправді, звичайно, все дуже складно, хочаб через те, що ми є невід"ємною частиною цієї складності.
Людина — це пік простого, що здіймається самотньою точкою раціональності в безмежному океані незнаного хаосу. Ми дивимось на все навкруги з точки зору себе, ми вважаєм, що все влаштоване так само як і ми. Так, частина істини в цьому є, бо ми теж частина цього навколишнього, але ми десь там, за межами того первісного існування життя — доіснуючого дожиттєвого сенсу — вибуху.
"Як мені зносити самого себе?" — це питання звідти, здалеку, з позачасу, з такого далекого минулого, що навіть не знало часу, але зараз, ми вже бачимо напрямок руху і спрямовуємо це питання ніби зворотньо: "я не можу тебе терпіти". Ми звертаємось до Іншого, ми переносимо все на нього, всю злість і ненависть, всю огиду і відстороненість, що спрямована всередину себе. Це відголоски того вибуху, що досі несе нас на хвилях огня в безмежну порожнечу холодної ночі, створюючи її самотужки на своєму шляху.
Ми у вільному падінні, наділені масою і енергією, прискоренням (лінійним чи нелінійним?) відтворюємо його в своєму житті.
Складність не дає жити просто, а простота не дає пізнати складність. Петля замкнулась.
"Чи може світ, той що бачимо ми навкруги, бачити нас і сам себе?" — для мене це фундаментальне питання аналізу, бо якщо він може, тоді можемо й ми, не дивлячись на те наше упередження, що ми й так це можемо без умови спроможності світу. А якщо він не може? Що як він дійсно не може? Що тоді ми будемо робити із цією відповіддю? В цьому шляху ми повинні вирішити для себе, чи може небо, дерево, каміння дивитися на нас і сприймати нас так, як це сприймаємо ми? Бо, якщо ні, то що тоді сприймаємо в собі ми самі?
Я насправді дуже скептично сприймаю ідею "бачення" чогось взагалі, в тому сенсі, що те, що ми вважаємо побаченим, може насправді не мати функції "бути побаченим". Ось це я можу сприймати як труднощі, що виникають в аналізі, коли і пацієнт і аналітик можуть не бачити те, що ніби є чи просто має бути.
"Як мені побачити самого себе?" — це взагалі парадокс, ти ніби є, ти ніби знаєш, що ти є, ти ніби абсолютно впевнений, що ти себе бачиш, а тобі говорять, що ти себе не бачиш і це реально так і є. Це дуже дивна ситуація, а значить — нормальна.
Тому нас так дратують і приваблюють Інші, бо ми не бачачи себе в собі, бачимо себе в них.
Чому так?
Чому, те що бачить, не може бути побаченим собою? Побаченим в свому первозданному вигляді?
Хіба світ (фотон) бачить сам себе? Можливо йому дійсно потрібно відбитись від чогось аби створити своє відображення. Може ми чинимо так само, як і наш прадавній пращур фотон, бо ми складені тільки з нього, з того первісного світла, що вирвалось в безмежність, створену ним самим в моєму польоті цією безмежністтю.
Ми створюємо самі себе на шляху до самих себе, йдучи від самих себе і перетворюючись не на самого себе.
Все неймовірно складно і якщо долучатися до цієї складності, то ти сам стаєш складним, тобто побаченим самим собою.
Особисто я вважаю, що психологія — це лише верхівка айсберга того, що вона насправді несе в собі, бо аналіз сколихнує такі глибокі згустки енергії, які спали в душі мільярди років до її створення, тому вона так манить до себе тих, хто відчуває флуктуації Всесвіту в собі, хто чує цей ритм хаосу, хто відчуває вогонь перетворення в собі і готовий відбитись від когось (психолога) аби побачити те абсолютно страшне і водночас абсолютно прекрасне видовище — живе сердцебиття смерті, що несеться осяяна небаченим світлом найтемнішої ночі космосу.
