Коли намагаєшься латати власні трансцендентні дірки в усесвіті, то невимушено звертаєшь увагу на оточуючі мене зірки.
Зірки (люди) — вони холодні і далекі, деякі, палаючі водневі бомби, кружляють навколо власних орбіт в крижаному просторі невимушеності буття, в цьому чорному мороку, де лише вони, зірки, являють собою щось існуюче.
Відстань до цих зірок колосальна, вона як сам простір — нескінченна.
Поки повідомлення «Привіт, як справи?» дійде до зірки долаючи мільярди кілометрів порожнечі, пройде дуже багато часу, і автор повідомлення може не дожити навіть до моменту отримування його зіркою.
Між мною і зіркою є відстань і час, і вони пов'язані між собою істинними законами, які неможливо змінити.
Можна викривити простір аби швидше дістатися зірки. Викривлення простору, як і саме викривлення дійсності, тобто — збочення, дає змогу отримати бажане швидко. Але швидко саме для мене, а не для простору в якому знаходиться зірка, бо там час спливпє так, як і має спливати. І коли я, викрививши простір, врешті решт дістанусь до зірки, то вона буде вже геть іншою. Час в її невикривленому просторі невблаганно змінить її і я зустрінусь не із тою зіркою про яку мріяв, а із її нащадком, так би мовити, із її історією в часі.
Викривлення простору не пройде непоміченим і для мене самого, бо те місце, тот простір і час (власне кажучи моє Я) із якого я вилетів назустріч до зірки буде втрачено назавжди. Коли я дістанусь до зірки, викривляючи простір, я теж буду вже не Я.
Як наслідок, я таки дістанусь до зірки, але то вже буде зовсім інша історія, не про мене і не про неї, а про щось інше, якого немає тут і зараз, так само як нема мене самого там і тоді.
Простір і час (душа і Самість) жорстокі речі, вони врешті решт знищать нас, натомість, самі залишаючись жити вічно.
