Нормальне життя і самопочуття принципово можливі в цьому житті.
Це не якась там примара чи абстракція, це цілком конкртні речі. Дуже складні речі.
Я розумію, що є безліч варіантів роз'яснення цього починаючи від Платона і Конфуця та завершуючи Кантом, які як раз дуже сильно переймались питанням: «що таке нормальне життя?».
Як ви вже зрозуміли, відповіді в них були вкрай складні для сприйняття.
Пересічна людина хоче прожити гарне, сповнене щастя, життя, і це цілком природнє бажання.
Але саме гарне життя сповнене щастя, складається з зовсім інших елементів, не схожих на кінцевий результат.
Платон шукав істину (мабуть, найуспішніше за інших), Конфуцій досліджував взаємодію непоєднуваних частин, а Кант досліджував красу і мораль в рамках людського судження.
І всі вони, незалежно один від одного, приходили до майже одних висновків, що в житті людини є певний закон, який Кант назвав (для себе) Мораль, і що є певний закон світу за яким функціонує взагалі все.
Людина є частиною світу (який ми можемо взнати лише частково), а світ є частиною життя людини.
Закон людини (Мораль) вкрай простий — це правда, але обходження із правдою вкрай складне якщо брати до уваги отчуючий світ. Сказати правду не є шляхом до щастя, але є однією з умов. Справа в тому, що закони світу не передбачають наявність правди чи брехні, це суто людський вимір світосприйняття.
І от тепер дивіться, як щось суто людське накласти на щось, де цього нема і бути не може?
От в чому складність поводження із правдою і шляхом до свободі і щастя — в природі цього не існує.
І це складно зрозуміти.
Однім з виходів з цієї патової ситуації було створення образу Бога, який би поєднав людське із «людським» крізь приріву світу, замкнувши коло, віддаючи людині божествене назад, у відповідь на звертання до нього. В цьому задумі Бог повинен владнати всі питання із світом, знову ж таки, в якому цих питань взагалі не існує.
Ця проблема не така очевидна як здається, бо людина бачить світ своїми очима, які, доречі, виконують туж саму функцію що й образ Бога — посередник. Проблема така, що наше сприйняття світу і наше міркування про своє життя в світі не має відповідних аналогічних точок доторку в світі.
Це створює похідну проблему, не менш значущу ніж нерозуміння світу — це нерозуміння себе.
І от, від питання щастя ми прийшли до питання нерозуміння себе. Здачалось би, що тут спільного?
Відповідь — Нерозуміння. Точніше кажучи, розуміння обмежання розуміння через природні межі самого розуміння, і подальші намагання створити щось проміжне, щось середнє, яке дозволило би жити в гармонії із незнаним, вічним, небачним. Це щось — це судження про мораль, це власні судження кожної людини про себе, свої обмежання, свої бажання, свої права і обов'язки. І відчуття щастя напряму залежить від того, чи дотримується людина своїх же власностворених для самої себе законів.
От ми прийшли до правди. До правди, яку кожен з нас говорить або не говорить сам собі.
І ось тут є елемент зіткнення людини і світу, коли сказати правду собі (чи іншим) — це ще не вся справа. Тут також варто враховувати і того, кому ти це говориш, тобто себе і світ. І несподівано, з'являється такий елемент пазлу як — повага, тобто розуміння, усвідомлення того, що сказана правда говорилась не для чогось чи когось, не заради наслідків чи красоти вчинків, бо тоді це вже не правда, а лише тому, що це є і щастя в цьому моменті полягає в тому (на мій погляд), щоб поєднати правду, тобто те, що є, із тим, що для інших, для світу — цього нема.
«Правдива брехня» — це не пояснення, але дуже влучна метафора, яка описує те, про що я намагався написати.
