Маршрут той самий, світ мінливий і невимовно загадковий, навкруги так багато дій, гучні голоси людей в навушниках, люди кричать бо зв'язок поганий, вони бояться, що їх хтось там не чує, люди в одному просторі, люди замкнені в цьому житті, в них навіть не виникає питання як і навіщо вони сюди потрапили, дуже глибоке і емоційне зітхання, світло нас залишило насамоті із холодним сірим бетоном, мама, мама, я хочу, я хочу, бажання наповнюють кімнату, дитячі голоси змінюють простір, таке дивне перебування серед всього цього із такими дивними відчуттями, дуже цікаво, як створюється простір речей, як речі поєднуються в таку організацію?
Люби навкруги вірішують проблеми, хрустять суглобами пальців рук, створюють організацію чи підкорюються існуючій організації речей? Чоловік наливає собі чай в філіжанку, вирує термодинамічний хаос ентропії, світ став на крок ближче до розкладання, він дивиться в телефон і торкається пальцем екрану, він дивиться крізь час і простір поєднаний інтернетом, він майже провидець, хоча не знає про це. В кафе самостворений бізнес центр, люди приходять сюди аби побути серед інших людей уникаючи їх. Ніхто нікому не цікавий, дратують, розчаровують, привабливість загубилась в темному лісі архетипів, краса більше не рятує світ, вона звйнята зароблянням грошей, марні намагання, краса не захищає і не рятує, вона смертельно небезпечна.
Гігабайти інформації вливаються в очі, тваринні інстинкти рухають твої руки, голову і тулуб, ти перетворюєшня на оцифровану мавпу, чорні ковбойські сапоги, куртка-парка і білий нейлоновий светр довершують винятковість буття, так все ж таки, цікаво, як і навіщо ми сюди потрапили? Всі навкруги тільки й говорять про твій вибір, про те, що ти можеш і повинен сам обирати все в своєму житті, але, ніхто не говорить, що в тебе є вибір не з'являтися в цьому житті і не зникати з нього. Такого вибору в тебе нема. Хіба він є взагалі? Пусті балачки намагаються поєднати пусті означення із пустими вчинками. Може світло теж самостійно вирішило зникнути, зробило свій вибір, так би мовити.
Безконтактний контакт, віддалена співпраця, бездушні почуття, максимальна мінімальність, досі триває час, ти завжди говориш про нього, про час, так багато сподівань для такої речі, виявляється, що сама стабільна і безпечна річ в нашому житті — це річ, яку ніхто ніколи не бачив. Життя сповнене абсурдністтю, воно саме взагалі і є абсурдом, а ти намагаєшся бути певним. Навіщо?
Зайнявся і згас світанок, фотони, що здолали мільйони кілометрів зі швидкісттю світла нарешті вибили електрони з твоєї сітківки ока, ставши частиною тебе, збудивши твою електромережу повідомленням, що сонце зійшло на обрій. Інформація була доставлена з одного куточка всесвіту в інший, а ти навіть і не моргнув. Люди, люди навкруги, говорять, ходять, думають, живуть, зітхають. Гучне зітхання, гучне патякання. На прибуття фотону з сонця ніхто не звернув увагу. Люди йдуть в простір, люди створюють простір, люди прагнуть організації бо без неї вони помруть, хоча організація не гарантує їм життя, навпаки, підкреслює їх смертність. Застібніть свої паски безпеки і тримайтеся міцніше, ентропія зростає. Люди збільшують свою смертність доводячи її до смерті, невідворотньо, без права вибору, без натяка на відповідальність і свідомість, лише збільшення хаосу в собі і просторі, лише розпад і деградація, лише так. Вибору немає, є ентропія.
Люди шукають людей, вони сподіваються створити організацію простору, яка врятує їх від смерті, вони слідують правилам, вони вигадують закони, вони шукають порятунку в обіймах і рукостисканнях, вони хочуть зупинити час словами і звертаннями до інших людей, люди відчайдушно намагаються жити у вирії смерті. Простір спорожнів. Люди перевіряють інших людей на міцність, надійність, безпечність, вони хочуть їх контролювати і володіти їми, аби ті не зробили те саме з ними. Хтось когось бажає, хтось когось зневажає, шукає, любить, ненавидить, але яке все це має значення? Нема світла, нема зв'язку.
Людина — творіння хаосу, порядку і організації, людина приречена бути такою, абсурдною, незрозумілою, такою, що хоче жити щасливо, безпечно і спокійно в світі, де навіть фотон може тебе вбити, в світі, де життя — це лише коротка мить перед нескінченною смерттю.
Але хтось вважає, що в тебе є вибір.
