Щоразу, коли в Україні відбуваються якісь значні політичні події, як-от вибори, в голові виникають аналогії. Звісно, це наша історія, де все відбувається по колу, чи по спіралі. Проте все одно дивною залишається наша кармічна нездатність раз і назавжди піти нормальним цивілізованим шляхом.
Я останнім часом у різних розмовах намагаюся приземляти інших. Незважаючи на те, що спілкуюся з поважними людьми, пробую нагадати, що ми живемо не в теорії, а маємо цілком тверду землю під ногами. От і зараз так хочу зробити — подивитися правді в очі.
Нація без держави
Можна читати багато праць, проте все одно ми завжди опиратимемося на власний досвід у різних ситуаціях. Скажімо, я дуже добре пам'ятаю свої шкільні дев'яності. Це коли підручники були ще з Радянського Союзу, концепція змінювалася у невідомому напрямку, ніхто не знав, де ми є і хто ми є. Бо ніби-то українці, вишиванки, дисиденти розказують про своє важке життя, а куди ми рухаємося – невідомо. Бо ми стали незалежними, ура! Горинь, Чорновіл, все так гарно.
Проте тоді дуже часто лунали слова, що ми – недержавницька нація. Що і було правдою, бо ж фактично ми держави раніше не мали взагалі. Оці всі спогади про Гетьманщину чи Київську Русь – це, звиняйте, не держави як такі. Або схожі, але неусвідомлені.
Нація, що винайшла бандуру, їсть борщ та співає пісень – не обов'язково має мати державу. Вона може це все використовувати і без неї, якось це століттями і вдавалося. Поодинокі в історичному плані намагання окремих осіб вибороти право на державу – ну це ж ніщо в порівнянні з цілою нацією і її пасивністю та інфантилізмом.
Так, ми можемо знайти багато позитивних рис: волю до свободи, щиросердечність чи ще щось. Проте якщо ми не маємо якогось одного чи декількох факторів, які ми маємо реалізовувати за рахунок інституту держави – то навіщо вона?
Скажімо, досить легко можна знайти причини державності для імперських націй – росіян, турків, французів, німців, британців, італійців, ба навіть поляків – у них пам'ять міцної держави, що володіла великою частиною Європи ще дуже навіть жива. А що робити нам, колишнім підневільним холопам, що служили – і часто добровільно – абсолютно різним панам? Для чого нам функціонування величезної машини, яку ми ще й ненавидимо, бо бюрократія, корупція, олігархат і вотетовотвсьо? Можливо, ми помиляємося, а та мала частина активних українців, що віддає своє життя, що бореться за цивілізаційний європейський вибір – просто зграйка фанатиків? Ну серйозно?
Це сумно і боляче, але можливо, ми просто не маємо будувати українську державу? Бо яка вона може бути українська, якщо ми не знаємо, хто такі – українці? Ми і далі, як в дев'яностих, не знаємо, де ми, куди ми. Та і хто – ми?
За що гинуть наші хлопці та дівчата на Донбасі? За що страждають активісти ти полонені з Криму? Може, все-таки, за власну інакшість, чи то пак, ідентичність?
Держава без нації
Після падіння СРСР ми відразу стали на такий гарний демократичний шлях, де всі друзі-браття, де більше дев'яноста відсотків громадян проголосували за суверенітет та незалежність. І знову – гарно.
Тільки ось ті, хто проголосували – не єдина нація. Не єдина пам'ять, єдині герої та історія. Не єдині ідеї і мрії. А просто сума тоді ще п'ятдесяти мільйонів людей. І усіх з них ми зобов'язані любити, усіх поважати, усім дати право висловлюватися.
Навіть тим, хто до того не знав слово Україна, а якщо і чув, то казав «шо ета за окраина?». Навіть тим, хто до того садив дисидентів, писав доноси, підтримував нелюдський радянський режим, закривав очі на увесь жах. Бо всі раптом стали демократами і почали тягнути державу – а вона з'явилася як інститут – у різні боки. Чому? Бо якщо нема нації, що творить цю саму державу (а є тільки назва колишніх холопів), то невідомо, що треба робити, невідомо, куди йти. Значить, можна йти у всі боки одночасно.
Що і було зроблено.
Мало того, як ми любимо робити – відразу з крайнощів у крайнощі – якщо в Союзі була мета – комунізм – а це утопія, то у нас не буде жодної мети. Забудьте про всяку Європу чи НАТО. Це гасла, що беруться усіма підряд. Бо завжди вигідніше говорити «будемо жити, як сусіди», а не «треба йти до отого дерева». Мріяти завжди легше ніж щось робити.
Тому ми і маємо державу без нації. У нас – без формування нації титульної – вже формується нація політична. Без формування цінностей наших – переймаються цінності інші. Без створення мети Української держави метою стає членство в ЄС і НАТО. А це не може бути метою, а лише інструментом. Бо що буде, коли ми нарешті станемо членами ЄС І НАТО? Правильно, нічого суттєвого, тільки зміниться ціна на ковбасу, сама ковбаса стане вироблятися з якісніших і обумовлених інгредієнтів, їсти її можна буде в безпеці. Але не факт, що вона буде такою ж смачною, як та, що є зараз. І не факт, що ми будемо щасливіші.
Бо питання безпеки чи навіть першого рівня піраміди Маслоу не можуть зробити українців щасливішими. Тільки питання самореалізації нації, її розвитку як такої. Тому у держави має бути нація, бо для когось вона має існувати, щось виконувати та реалізовувати.
Не може стояти питання того, що зараз праві україномовні, а зараз – російськомовні, а потім – ще хтось. Бо це не може бути осердям існування держави, бо вона знову виявляється непотрібною. Україномовні можуть бути праві в своєму середовищі і в іншій державі, а російськомовні – в Росії. І проблем з цим не буде, як і з питанням, що слухати чи які серіали дивитися. Для цих усіх питань держава Україна не потрібна.
За що гинуть наші хлопці та дівчата? За нашу ідентичність.
Нація і держава
Так, ми не можемо йти шляхом етнічного націоналізму – не той час і не ті обставини, ми пропустили момент сто років тому. Але ми не можемо і далі жити, ніби не існує нації і не існує держави.
Мало того – ніби не існує ворогів і війни. Хоч як би нам не було сумно і боляче, а треба визнати те, що є перед очима – ми боїмося брати відповідальність за свою землю та за свій народ.
Ми боїмося визнати перед собою своє ж власне право на керівництво та владу – тому і віддаємо їх будь-якому персонажу з серіалу, що покаже, що знає, що робити.
Ми боїмося визнати, що усе, що ми говоримо про потенціал людей, потенціал землі, геополітичного розташування – це казочки. Бо ми нічого з цього не хочемо використовувати.
Бо якщо сумістити українців як націю і їхню українську державу, то треба визнати такі моменти:
- Ми маємо бути відповідальними за свою країну, людей, території
- Ми маємо бути відповідальними за мир у Європі, а відповідно – і вимагати адекватної поведінки від інших держав
- Ми маємо брати відповідальність за розвиток Центрально-Східної Європи і впливати на політику сусідніх країн
- Ми маємо розуміти, що членство в ЄС та НАТО – не мета, а необхідний інструмент. Без цього ми пропадемо як такі.
- Ніхто за нас нашу роботу не зробить, а навіть палки в колеса буде пхати.
І нарешті. Ми маємо зрозуміти, що уся наша історія та усі дані можуть бути використаними не тільки для створення нових робочих місць чи умов життя. Усе, що можна розуміти під поняттям «ковбаса» — не може бути метою. Функціонування держави заради інтересів нації, вужче – титульної, ширше – політичної, може бути тільки тоді, коли у нації є інтереси і є інакшість, є ідентичність.
Бо за неї і гинуть наші хлопці та дівчата.
