Здається одним із головних гасел, чи як тепер люблять казати іншомовно – наративів російської пропаганди, просувається думка про «один народ», який цілком помилково та безжалісно разділили утворивши нову державу Україну. Далі російські діячі усіх рівней навчені з Валдайських доктрин Путіна усі як один звинувачують США з одного боку Бандеру з іншого ну і закінчують тим, що «по другому біло нельзя» бо матінка Росія через Україну якимось дивом опинилась у страшній небезпеці. Ну а далі ледь не Богом покладена місія спасти людство чи то Росію від людства…

   Зараз багато хто повертається на 100 років назад в нашу історію аби краще усвідомити процеси, які відбувались та яким тоді не судилося відбутись… Мабуть розумно більш тверезо поглянути на постаті тих часів і результати їх праці і боротьби хоча про це зараз багато пишуть, тож не буду заважати історикам. Зі свого боку хотілось би підійти до тем «росіяни-українці», «один народ», «чи ми однакові» максимально неупереджено. Адже, якщо я стану цитувати Грушевського, Петлюру чи навіть Махно, мої опоненти скажуть мовляв в мене так само «промитий мозок» тож думати об'єктивно я не здатен, от якби я послухав іншу сторону! Будемо відверті російську сторону, сторону що веде війну і зухвало фальсифікує історію ( я не хочу сказати, що у нас нема проблем з тлумаченням ряду історичних подій) розглядати не варто. То що я пропоную? А давайте послухаємо думку цілком «русского человека» відматавши майже 100 років назад, коли Бандера і Шухевич були ще юнаками.

   Пропоную подивитись як у вірші відомого авангардіста 20-х років минулого сторіччя піднято цікавим чином українське питання. Заздалегідь прошу не кидати в мене камінням тим, хто мислить шаблонами. В своїй статті вважаю недоречним наводити вірш повністю, наведи лишень цитати які, сподіваюсь проллють світло на те як це було видно щє в 1926 році в розпалі НЕПу. Тож запрошую Володимира Маяковського:

Мы знаем, курит ли, пьёт ли Чаплин; мы знаем Италии безрукие руины; мы знаем, как Ду́гласа галстух краплен… А что мы знаем о лице Украины?

   Отже Маяковський доволі сміливо стверджує своїм російським читачам, що здавалось би багато чого знають його співрозмовники, багато чим цікавляться, а от що ж вони, такі мудрі, знають про Україну (виявляється воно таки була до 1991 року!)

Знаний груз у русского тощ — тем, кто рядом, почёта мало. Знают вот украинский борщ, Знают вот украинское сало. И с культуры поснимали пенку: кроме двух прославленных Тарасов — Бульбы и известного Шевченка, — ничего не выжмешь, сколько ни старайся.

   Ну, написане вище прямо таки «оплеуха» російському всезнаючому люду, багаж знань своїх сучасників без сорому Маяковський начиває незначним майже нікчемним! Ой, як йому не соромно таке писати краянам! Он, нове покоління з Сибіру добряче знається на потребах мешканців Донбассу, нажаль не усі може знають де той Донбасс знаходиться.

Говорю себе: товарищ москаль, на Украину шуток не скаль. Разучите эту мову на знамёнах — лексиконах алых, — эта мова величава и проста: «Чуешь, сурмы заграли, час расплаты настав…»

   Оце так відкриття, то слово «москаль» не вигадали тепер на помаранчовому майдані!? І навіть не львовьяни до нього причетні (вони тоді ще в складі Польші були, а то інша історія). Чомусь Володимиру Маяковському українська мова не здається якоюсь штучною та ненависною, він не кляне єтнографа Куліша, йому не моторошно її чути, навпаки він пропонує своїм співрозмовникам розучити її! А от «исконных русских» чомусь аж вивертає, чому?

Трудно людей в одно истолочь, собой кичись не очень. Знаем ли мы украинскую ночь? Нет, мы не знаем украинской ночи.

   Цими словами автор закінчує і дає три останні повчання цілком неочікувані для сучасного російського люду. По-перше «трудно дюдей в одно истолочь» то виходить, що таки існувала очовидна різниця між росіянином і українцем і це не вигадали тепер! Виявляється, що неозброєним оком була видна різниця в ментальності українців і росіян (я не хочу сказати про хто кращій, я лишень про факт), це і побут, і відношення до землі, і відношення до Бога, і до праці, і загальний світогляд. Так, ідеологія тих часів передбачала концепцію подолання оцих відмінностей для створення нового типу радянських людей, але як визнає автор складно то йшло нема чого приховувати. По-друге, «собой кичись не очень» Московсько-пітерські «єліти» в усі часи зверхньо ставились як до свого провенційного люду тим паче до українців, і тут їхній сучасник навчає нове покоління відкинути усіляку зневагу та мислити по-новому. По-третє, це самий висновок «нет, мы не знаєм, украинской ночи». І хоча сучасні російські історики щось там стверджують відпрацьовуючи свої гроші констатую, що вони мають послання з 1926 року де їх твердження всерьоз заперечуються.