Хутчіш до справи, бо питання критичне: а чи справді можна вірити тим стареньким поштовим листівкам, що всіма своїми смайликами і квіточками натякають, ніби «сім'я» — найвизначніше досягнення в житті? От дивиться на вас якийсь глянцевий цуцик з обгортки та й каже: «У сімейному колі навіть капці гризти смачніше!» І що йому відповідати — погоджуватися чи ні? Дипломовані психологи й біологи, ведучі телепередач про кохання і програм перевтілення, шкільні підручники з громадянської освіти та основ здоров'я — словом, усі найавторитетніші джерела мають особисту думку щодо цього. Їхня зброя в такому питанні — розумні слова, які вони вміло закручують у патетичні афірмації. 

Однак сучасну науку цікавить зовсім не це: головне запитання товариства невгамовних дослідників — що стосовно проблематики родинних взаємин думають відомі кінорежисери. Люди, які за своє життя встигли побувати в кількох галактиках та історичних епохах — і все це, не вимикаючи підігріву свого режисерського стільця! Їхнім зірваним від неспинного гиркання на невдалих акторів голосам навряд чи вистачить сил бодай угукнути, побачивши в повідомленні від незнайомого відправника напис: «Напишіть сюди пароль від вашої банківської картки, якщо любите родину понад усе». А от використати мистецтво яскравої картинки, якісного монтажу та заморських спецефектів — це будь ласка!

Отак от бац — і будь-який безвідповідальний баламут перетворюється на відчайдушного сім'янина, що вміє і підгузки змінювати, і розгульним друзякам своє фірмове «ні» казати. Або ж, навпаки, набратися могутності, сміливості, додаткового бюджету — та і змінити жанр майбутнього кіно з легкої комедії на… тяжку комедію з елементами драми, щоби показати всім, до чого може призвести халатність у питанні створення сім'ї. Саме в цьому й полягає складність режисерської долі: прагнучи розкрити тему родинних цінностей у майбутньому кіношедеврі, вони мають так подати характери персонажів, щоб усі мамці, татка й дітки здалися пухнастими янголятами, а їхні друзі зі шпаками в голові — фу-фу-фу! Хай там як, але фільми абсолютно всіх жанрів, де хоч на секунду з'являється сімейне фото головних героїв, без сумніву, надихнуть глядача потягтися за телефоном, дзвякнути рідним, почути фразу: «Чого ти ревеш, я ж у сусідній кімнаті сиджу?!» — і відчути себе щасливим!  

«Шахраї»

2002


«Міцна родина — результат мудрого й зваженого життєвого вибору: лиш остаточно розібравшись у почуттях і думках, людина здатна визначити, кому відтепер довірятиме всі свої таємниці», — мабуть, так розмірковував режисер Реджинальд Хадлін, вигадуючи кардинально протилежні образи головних героїв свого комедійно-повчального фільму «Шахраї». Сара Мур — співвласниця прибуткового родинного ранчо в Британії — залюбки відволічеться від пошуку бодай крихітного доказу своєї юридичної невинності, аби поділитися особистими думками стосовно ролі сім'ї та шлюбу в її житті. Тим паче в неї така історія дотепна склалася: її коханий чоловік Гордон, що з добрими й невинними очима випхав Сару до Америки, виявився безсовісним скнарою. Спочатку він запрошує до родинної хати нову подружку на кілька вечорів, потім генерує план фінансового обману дружини на кілька мільйонів доларів, а на кінець ще й слухавки брати не хоче, коли зневірена кохана намагається дізнатися, чого це раптом її арештувати хочуть! А робити що? Можна, звісно, «образитися» й перестати розмовляти з чоловіком: може, він хоч так зрозуміє, що вчинив неправильно, й попросить вибачення? А може, просто задуматися над тим, наскільки важливо відкриватися, довірятися та залишати гаманець, повний сімейного капіталу, тільки найближчим, найвідповідальнішим? Ну, у Сари все ж інші плани: глибока душа, розбите серце й загроза залишитися жебрачкою до кінця своїх днів переконують її запропонувати мільйон доларів незнайомцю з автобусу, чия професія — бути повним невдахою, лузером і зовсім трошки «адвокатом» за спеціальністю. Новоспечена команда борців із правилом «у кого гроші, тому можна» вигадує план помсти пихатому Гордону, який просто зараз, мабуть, уже купається в уявних багатствах! Ех, дурнику: що ж ти робитимеш тепер без фірмових млинців на сніданок, спільних поїздок за покупками й вечірнього перегляду анонсів найкращих фільмів від AMC в обіймах дружини?

«Велика риба»

2003

«А знаєте, яку суперсилу дарує сім'я? Тільки в колі найрідніших можна впевнено та розслаблено лепетати язиком що завгодно, прикрашаючи дійсність авторськими міфами й легендами!» — розмірковував кінорежисер Тім Бертон, створюючи сюжет унікальної пригодницької драми «Велика риба». Але найголовніше тут те, що близькі люди обов'язково повірять! Та навіть Вільям Блум, затятий скептик і раціоналіст, який, на диво, не успадкував батькової прихильності до оповідання чарівних нісенітниць про особисте життя, зрештою переказуватиме його історії своїм дітям! Справа в тому, що Едвард — той самий старець-фантазер — зовсім скоро втратить життя: чоловік прожив довгі й насичені роки, сповнені паранормальних явищ, казкових подій і неодноразово спростованих наукою феноменів, про що й розповідав своєму синові Вілу, як той був іще карапузом. У юному віці вірити в татусеві вигадки Вільяма Блума спонукала дитяча допитливість і наївність, чого не скажеш про його «дорослу версію», чий життєвий девіз «Тату, я ж досі геть нічого про справжнього тебе не знаю!» став єдиною відповіддю на батькове «Але ж я кажу правду!». Здавалося б, проблеми не має бути: Едварде, ну ти ж бачиш, що твій малюк Віллі вже більший за тебе, а його наукові аргументи вщент розбивають твої нафантазовані реалії! Взяти б та й розказати синові правду про своє минуле… Так ні ж: то він із печерним гігантом товаришує, то слідом за відьмою по магічному містечку чимчикує, а одного разу то й узагалі з парашутом стрибав… Ну хто в таке повірить? Мабуть, тільки кохана дружина, яка мала свою роль у всіх перерахованих історіях, і дорослий син, що все дитинство вислуховував батькові казки, аби в дорослому віці почати власне розслідування. Дійсно, поки аквалангісти розшукують запасний вхід то Атлантиди, а астрономи витрачають останні нерви на докази відсутності життя на планеті Нібіру, Вільям Блум, надихнувшись родинними байками, телефонує всім татковим знайомим із запитанням: «А це, ненароком, не ви те чудовисько, яке хотіло з'їсти мого татка 50 років тому?»

«Ідеальні незнайомці»

2016

Наостанок пропонуємо спробувати на смак трошечки любительського шпигунства! Нічого кримінального — просто кілька разів зиркнемо, як там не знайомі нам пари закоханих за одним столом обмінюються секретами, кладуть свої телефони екраном догори й наївно сподіваються, що про їхні темні справи ніхто не дізнається. Талановитий італійський режисер Паоло Дженовезе, автор комедійної мелодрами «Ідеальні незнайомці», малюючи в голові хід подій фільму, точно думав так: «Брехати рідним — погано! Брехати рідним про те, що не брешеш рідним, — ще гірше! Грати в азартні ігри, що можуть викрити секрети ваших друзів, — ой як добре!» Не дарма ж тут одразу кілька сімейних пар вирішили пограти в авторський варіант «зіпсованого телефона» для справжніх авантюристів. Правила цієї гри настільки прості, що помістяться навіть у самому низу документа про розлучення, який, між іншим, і є головним призом у цій колективній забаві. Отже: наші герої мають читати повідомлення одне одного вголос, розмовляти телефоном тільки через режим гучного мовлення і відповідати виключно правду навіть на найінтимніші запитання! Спершу все йшло добре: одні сміялися, інші червоніли, треті переконували себе в скорому завершенні цієї гри, четверті молилися. Однак щойно окремі учасники почали «програвати», рівень інтересу поступово спадав: чоловік зліва — зраджував, жінка справа — брехала, а ті двоє в центрі взагалі… Словом, із плином часу охочих продовжувати гру ставало дедалі менше. От тільки їхні вигадані «термінові справи», на жаль, не слугували переконливим аргументом для інших гравців. Викривши свої брудні секрети, відчайдухи відтепер жадали дізнатися приховані подробиці життя опонентів — особливо тих, хто найчастіше «пропускав свій хід». Так, ненароком викрита правда, якою б гіркою вона не була, стала сильнішою за правила гри, змінивши стосунки між давніми друзями та їхніми родинами. Попри це секрет перемоги, якої зрештою не зміг досягти жоден гравець, увесь час залишався простим: хто правду каже — зберігає родину, хто правду ховає — втрачає її назавжди.