Як гетьман Скоропадський готувався до миру з Росією
Газета «Свобода» за 21 травня 1918 року
21 травня 1918-го року українська преса сповіщала, що новий уряд гетьмана Скоропадського готується до переговорів про мир із «червоною» Росією. Переговори мали розпочатися 22 травня у Києві. Українські урядовці відправили до складу своєї делегації представників міністерств торгу та промисловості, військових та внутрішніх справ, міністерство по харчовим питанням та закордонних справ. Гетьманська адміністрація хотіла домовитися з більшовиками про кордони, повернути в Україну викрадене більшовиками із південно-східної України промислове устаткування та залізничні вагони. Українську делегацію очолив видатний правознавець Сергій Шелухін, який до гетьманського перевороту був міністром юстиції Української Республіки. Окремим питанням була приналежність Криму, де діяв місцевий уряд, що не визнавав ні Української Держави, ні більшовицької Росії. Втім, це питання дипломати Скоропадського вирішували уже із німцями, під протекторатом яких і знаходився півострів.
Сергій Шелухін
Більшовики не хотіли визнавати Українську Державу та підписувати мир, однак вони пішли на цей крок, оскільки за українськими плечима стояла сильна Німеччина, війська якої увійшли до Ростова. Протести більшовицьких послів не призвели ніякого ефекту, крім того, — німецькі союзники ігнорували заяви прес-секретаря уряду РСФРР, який намагався переконати німців, що та дарма печеться українським питанням, оскільки уряд України не в силах виконати союзний договір, натомість саме більшовики мають вплив в Україні. В цей же день «Нова Рада» ознайомила читачів із новим міністром закордонних справ Дмитром Дорошенко. Відомий історик та громадський діяч, співзасновник катеринославської «Просвіти» був представником давнього козацько-старшинського роду із якого постав гетьман Петро Дорошенко.
Дмитро Дорошенко
Сам же Скоропадський прийняв делегацію з Дону, де постав самостійний козачий уряд, який намагався знайти визнання та союзників у боротьбі з більшовиками. «В мае месяце первой ласточкой с Дона приехал полковник и заявил, что на Дон есть серьезная партия, стремящаяся к самой тесной связи с Украиной. Он указывал, насколько это было б выгодно и донцам, и украинцам. Но тут были какие-то неясности кого же представляют эти лица, о которых он говорил, он просил каких-то денег. Я его отослал к Лизогубу (прем'єр уряду), пусть разберется. Тот переговорил с ним и получил впечатление, что, все это несерьезное; на этом дело и кануло в воду. Через некоторое время приехала уже официальная депутация от Донской области» — пише сам Павло Скоропадський у своїх «Спогадах».
ідеологія розваленої Імперії ще живе в Україні
Паралельно з цим у Києві котилася хвиля арештів. Нова влада та німецькі союзники розігнали II Всеукраїнський Селянський З'їзд, який не привітав політику гетьманського уряду по відновленню приватної власності на землю і як наслідок, висловився проти гетьманського перевороту та втручання німців у внутрішні справи України. Того ж дня у столиці було арештовано кілька тисяч делегатів з'їзду. Багатьом з них довелося тікати з Києва. Відголоски про арешти надішли і до США, де українська газета «Свобода» взагалі написала про замах на Гетьмана Скоропадського.
Інший скандал відбувся у тому ж Києві, де пройшов урочистий молебень за Нікалаєм II та його родиною, які перебували під арештом більшовиків. На молебень зійшлася уся чорносотенна публіка Києва. Українські патріотичні видання були шоковані тим, що незважаючи на смерть Російської імперії її ідеологія ще жива у самому центрі України. Погіршувало ситуацію і те, що молебень відвідали київські КаДети (уламок колишньої російської партії конституціоналістів-демократів), — партія, яка фактично і сформувала чинний гетьманський уряд.
Незважаючи на критику, влада гетьмана Скоропадського продовжувала закріплятися. Офіційні заяви уряду вкотре підкреслювати те, що чинний уряд неухильно тримається лінії розбудови Української самостійної держави. Німецькі союзники обіцяли 4-мілярдну позику. Втім, українські республіканські сили ще намагалися в деякій мірі домовитися про відновлення в певних мірах Республіки. Так, один із лідерів есефів (партія соціалістів-федералістів) Сергій Єфремов через сторінки «Нової Ради» пропонував аби гетьман керував Україною спільно із Державною Радою, — майбутнім парламентом. Втім, Скоропадський не був зацікавлений у проведені парламентських виборів.
Як гетьман Скоропадський формував армію
В той же день преса представила військового міністра. Скоропадський довго не міг знайти на цю дуже важливу посаду прийнятну для себе людину. Своєрідний «кастинг» був ледь чи не найскладнішим порівняно з іншими міністерствами. Відтак обов'язки почав виконував Олександр Лігнау, — син німецького колоніста, колишній офіцер імператорської армії – один із бойових побратимів самого Скоропадського.
Олександр Лігнау
Майже 40 мільйонна Українська Держава після бойових операцій на Сході проти червоних, розпустила добровольчі формування Вільного козацтва та не мала професійної армії. Незважаючи на великі запаси боєприпасів, зброї та вибухівки, які дісталися у спадок від імператорської армії та які потрібно було ще інвентаризувати та Політика Скоропадського спрямовувалася на те, аби створити збройні сили із 8 корпусів, — по одному у кожній губернії, — із авіаційними, панцерними підрозділами та зв'язком. Німецькі союзники поки що ж не вітали цю політику. Натомість українські кола обговорювали, що в цих умовах саме українська армія та флот мають задавати тон в міжнародній політиці Української Держави. Подібно до того, як зараз в Україні згадуєся військовий досвід Ізраїлю та Хорватії, у Києві 1918-го року в приклад ставили зростання Японії та Прусії, які кілька десятиліть тому після ефективних військових реформ спромоглися поліпшити своє положення на міжнародній арені за рахунок кількох війн проти здавалося б сильних супротивників.
Втім, сам гетьман Скоропадський вважав, що великим досягненням було би формування самої професійної армії до весни 1919-го року. Ось як він описує реалії того часу. «Революция внесла ужасную деморализацию среди солдат, младшего офицерства и среди высшего командного состава. В уставе по воинской повинности решено было сделать некоторые изменения чтобы главная тягота службы ложилась на имущественный класс. Мы считали, что это единственное средство обезопасить себя от большевизма. Условия хозяйственной части были у нас очень тяжелы. На Украине остались запасы всевозможного оружия, снарядов и самого разнообразною имущества достаточного для снаряжения не одной, а нескольких крупных армий. Все это имущество еще во времена Центральной Рады было передано в военное министерство. Утечка казенного имущества и незаконная распродажа достигла колоссальных размеров, особенно в имуществе санитарного и обмундировочного отделов. Чувствовалось, что если не принять быстрых мер, имущество может растаять без всякой пользы для государства. Вопрос этот обсуждался в совете министров, и здесь для меня совершенно неожиданно пришли к новому решению. Все направление министров вообще было против всего военного, и тем самым, против создания армии. Большинство совета не верило в возможность из этого распропагандированного населения выработать настоящих солдат. Так же не верили министры в возможность иметь хороший кадр офицеров и не рассчитывали на бессребренность наших интендантских органов — в то время общего развала, пекуляции и самого наглого и бесстыдного воровства».
Корупція у міністерствах розлютила німців
В це же день, київська преса повідомила про початок попереднього слідства над колишніми міністрами внутрішніх справ та військових справ УНР, — Ткаченком та Жуковським, які у квітні викрали із Києва відомого банкіра Абрама Доброго. Банкір був однією із ключових фігур у українсько-німецькому економічному партнерстві, над яким чим далі, тим більше втрачали контроль вказані міністерства. Відтак у квітні вони взажили на викрадення банкіра, перевезли його у Харків та вимагали 100 000 карбованців.
Судила українських міністрів військова німецька прокуратура. Процес був публічним – ще кілька тижнів журналісти смакували просто розгромницькі репортажі із суду, де колишні міністри відразу ж визнали свою провину та благали про м'які покарання. По суті публіка замість міністрів та державних мужів бачила хлопчиків для биття, які наперебій визнавали величезну корупційну систему в уряді колишньої Української Республіки, що лише легітимізувало гетьманський переворот в очах населення. А співчутлива до Росії видання не пропускали можливості познущатися із українських діячів і взагалі над ідеєю самостійності України.
В той же день «Нова Рада» випустила довгий матеріал про катастрофічний стан українських залізних доріг. Поступаючись у території лише Австро-Угорські та Німецькій імперіям, Україна займала останнє місце у Європі за довжиною залізничної колії, яка до того ж була зруйнована війною. Більш-менш густа залізнична сітка була на Донецькому басейні. Втім, вона сполучала його не з Україною, а з центральними районами Росії...Відтак перед міністреством шляхів стояла грандіозна проблема відновлення та розвитку залізниці.