- И… р-ряз! И… два! За правого борту не засікайте! И… р-ряз!
Ітакійський десантний бот, більше схожий на скриню з дірками для весел та відкидною десантною апарелью попереду, грізно насувався на троянський берег.
Впрочєм, грізно — то сильно сказано, бо був він один. Де була остальна ахейська ескадра — мужні спартанці, чисельні мікенці, нестримні в бою мірмідонці, шлємоблєщущі аргосці та хитровийобані критяни — хуй йо зна. Чи то вітром єх по морю порозкидувало, чи по карті шось переплутали та висаджувались зараз десь в іншому місці, лякаючи на пустих скелястих берегах диких кіз — то невідомо.
Загалом все йшло по тій схемі, шо через багато столітть американські вояки назвуть кодом SNAFU, шо в перекладі означае «ситуація нормальна, все пішло через сраку». В цілому — війна як війна, другої не буває.
- И… Р-р-ряз!.. Суши вьосла, шоб в берег з розгону не в'єбстись, бо всі внутрі попадаємо. Приготуватись. Перший ряд зімкнути щити. Хто перший ступить на троянську землю — отримає мідаль Афіни та козу! — надривався Одисей.
- Й троянсього списа в печінку… — пробурмотів шеренговий Філомілєт, що йому випало стояти в першій ланці. — Та я єбав так воювать, де прикриття з флангів? Де ці срані спартанці з Менелаєм? Це в нього троянці жінку спиздили чи в мене?
- Мавчать, блять! Разгаворчікі! — рявкнув сержант Поліктор. Йому було краще, бо він стояв у другій шерензі, тому мідаль Афіни йому могла ся не дістати.
Бот м'яко штовхнувся в берег та став.
- Доставка! — гукнув керманич Теоклітор (позивний «Де ти, клитор»). Тому вапще було охуітельно, бо кермо у десантному боті позаду, так шо мідаль Афіни йому не світила аж ніяк.
- Відчіняй апарель! — страшно заревів Одисей, розмахуючи ксіфосом. — Пашлі, пашлі, пашлі!
Дошка на вірьовках з рипінням поперла вниз. Тучже в пройом щільно полетіли троянськи стріли, довбячи по щитах ітакійського десанту. Перша ланка з матюками поперла назад, зминаючи другу.
- Зачиняй апарель! — ще страшніше зревів Одісей.
- Та заєбав ти, зачиняй-відчиняй… — виялався шеренговий Діоклес, — шо я тобі, турнікєт?
Тучже отримав в вухо від шеренгового Філомілєта, котрому зовсім не хтілося за медалями, та потяг канат. Дошка поперла назад догори, отримавши на вітання ще пару-трійку троянських стріл, що с деренчанням віп'ялися в неї зовні.
В опчім, все дуже сильно нагадувало висадку десанту на Омаха-Біч з фільму Шпільберга «Порятунок прайвіта Райана», тіко знятому в кіножанрі «пеплум».
Дісантура мовчки сиділа всередині бота та слухала, як час від часу по дошкам тукають стріли. Ніхто мідалєй вже не хотів — ані імені Афіни, ані самого Зевса.
- Шо, так і будемо сидіти? — запитав Діоклес. — Як мишонкі в коробчонкє? Зараз вони катапульту підтягнуть, та нам пиздарики. Чи давайте зьобуватися ссюди, доки SNAFU не перетворився у FUGAZI, чи вже давай роби шось, Хитромудрий.
Одісей відкашлявся, та протиснувся між десантників до зачиненої апарелі.
- Чуваки, агов! — заволав цар Ітакійський. — А чо стріляємо?
- А хулі ви приперлися? — донеслося з берега.
- Ну так… поговорить.
- Так говоріть студи, ми вас чуємо.
- А позовіть старшого. Хто в вас старший?
- Цар Пріам. Тіко він старенький, майже не ходить, тому сюди не прийде.
- Ну тоді замістітєля.
- Замістітель його, принц Паріс, теж занятий — він зараз вашу Оленку Прегарну єбе, га-га-га… — зареготали грубі троянці.
- А це ж Турція, но то?
- Ну, дапустім.
- То, може ми туристи на відпочинок. Оллексклюзів, всі діла.
- Тоді виходьте з баркасу по одному, без зброї та з піднятими руками. В одній руці загранпаспорт, в другій — страховка. Бо після останніх туристів отель легше було спалити, аніж відмити. Заїбав вже ваш Тагіл та сцяти в басейн.
Одісей взяв себе обома руками за бороду та тяжко замислився.
- Хлопці, агов! — знов заволав Одисей. — Ви ж бачите шо ми на човні?
- Не сліпі.
- То ми тоє, «чєлнокі». Приїхали до Турціії за крамом. Покупкі робить. Жити ж треба якось, Ітака острів небагатий…
На березі настала тиша, ледь порушена якимось бурмотінням. Потим хтось несильно постукав в дошку апарелі зовні. Одисей дав знак Діоклесу, той трохи приспустив дверцята човна. Цар обережно, одним оком визирнув на берег.
Перед ним стояв чорний та волохатий, турок турком, одним словом — троянець.
- А який саме крам треба? — спитав троянець.
- Та сілякий. Міхові шупки жіночі, дубльонкі, маринарки шкіряні, мешти лякіровані. Ще хітони такі, знаєш, з тьома полосками, спортивні. Прикраси золоті теж, якшо є. Парфумерія. Все беремо.
- А гроші в вас є? — підозріло запитав троянець.
Цар виразно побрязкав мішочком з касою.
- То виходь, попиздимо. Тіко сам виходь, не треба шоби зайві чули.
***
- Та ти ахуєв! — лютовав Одисей на березі, перекреслюючи списом линию, проведену на піску — Як ми тут всі розмістимося? Давай далі митницю та кордон перенесемо. Ще метрів на дваццять.
- Ужмьотєсь как-нібудь.
- Тоді й ви ужмьотісь. Де ви палатки свої з харчами поставите? На нашій теріторії, шо й так чортма? Чи ми будемо за вашою шаурмою та пахлавою через кордон бігати? Я ж не тіко про себе думаю! Про обще діло!
- І то вірно. Добре, давай дванадцять метрів. Плюс вісім нєйтральна зона. Я ж понімаю, салдацька жизнь нелегка. А в нас не тіко оленки є, в нас і «наташкі» — троянець знову гигикнув. — Але тіко через касу. А не так шо дівку зняв, та в гречку скакнув забесплатно. І шоб дєвочок не обіжать!
- Добре. Забилися. Перенось кордон. Тіко от шо…
- Шо?.. — нашорошився троянець.
- Тут скоро ще «чєлнокі» підпливуть. Аргосці, евбейці, пілосці, та прочі підараси, до чужих грошей жадниє. Так щоби з ними гешефт йшов тіко через наше порто-франко. Право виключної торгівлі. Нехай стають на березі де хочуть, мене це не єбе, хоч постріяйте єх з катапульт до фраса, але торгуємо лише тут і лише через нас. З нас вам за то буде доля з мита, шо ми з них злупимо. Нам гурт — єм вроздріб. Самі винні. Треба було вчасно в дісант підпливати.
- Дикси. Ну шо, давай, старий. Завтра ся збачимо, бо день був тіжолий. Ти не проти, кшо мої хлопці стріли з вашого баркасу повитягують, бо вам вони не треба, а нам атчьотность по розходу боєкомплекту треба здавати?
- Та беріть! — великодушно погодився Одісей. — Партньори ми, чи ні?
Ітакійці вже натягували на березі намети та тягли туди зброю, харчі та обмундірованіє.
***
- Царю… царю… — хтось мовив пошепки, та посмикав Одисея за ногу.
- Га-а-а! — заорав зпросоння Одісей, нашарюючи коло себе меч-ксіфос у пітьмах намету.
- Тіхо, тіхо… Це я, Теоклітор, керманич.
- А най шляк тя трафить, Клітор! Я вже думав — напали на нас. Шо ся трапило?
- Касу заніс. — керманич побрязкав мішечком з грошима. — Дельта з гуртових закупівель від пілосців та евбеїців. Арголіда та Мікени завтра розрахуються. Старий Нестор, коли ся довідав — що він проєбав, трохи сиву бороду собі оби-двома руками не видрав. А евбейський Паламед — він же барига прожжоний! — отруту хтів приймати, ледь втримали. На горло кожного десятого шкіпера скарав, за те шо місце висадки переплутали. А шо поробиш? В нас тепер з Іліоном контракт!
- Ох, еба-а-ать… — Одісей спробував звестись на ноги, та стукнувся головою в ребро жорсткості царського намету.
- Ахілєс взагалі біжав вже вбивати тебе. Каже — ми воювать припливли, за безсмертною славою, а не барижить, бо барижить і з Греції можна було. Так троянці йому передали, що як він безсмертний, то вбити його, звісно, не вбьють, але відпиздять атмєнно, так шо він ще жалкувать буде що безсмертний.
- І шо, Ахілес злякався? — здивувався Лаертід.
- Та не те шоб злякався, просто призадумався. А шоб він зовсім не сумував, то троянці сказали, шо пиздитися будемо біля Скамандру — то така річка місцева, — та біля Скейських воріт вони зроблять спеціальні майданчики, то там можна буде покривати себе безсмертною славою щоденно з дванадцятої до сімнадцятої нуль-нуль, окрім суботи та неділі.
- А шо головнокомандуючий Агамемнон?
- Вапще забухав. Каже — та я єбав так воювать.
- Ти диви. Прямо слово в слово як наш Філомілєт перед десантуванням… Скіко тут? — Одисей підкинув важкий мішечок.
- Тут тіко налічка, тисяч п'ять в драхмах по місцевому курсу, є ще розписками та вєксєлями дохуя. Ну, ділити вирішили по чесному, по ітаццьки-піраццьки, як завше. По одній долі на весло, два на сержанта, штири на керманича, штири — корабельний общак, дванадцять на царя.
Ще окремо на Ітаку човна відіслали — Пінілопчику твоєму хутряну шубку та парфумчиків, а маленькому Телемасику — цукерок. До біса гарні тут карамельки! Но то не з долі здобичі — то дарунок від команди. Гадаю, шо тижні за два кораблік обернеться. Все так?
- Так, так, — криво посміхнувсся Одісей. — Пірати Срєдізємного моря. Це всьо на сігодня?
- Ну… — Теокліт вочевидь зам'явся. — Менелай, Оленкин чоловік, запропонував запитати тебе, шоб ти запитав у своїх троянців, шоби ті запитали в палаці, шоб там запитали у Пріама… кароче, то чи ніззя там за Оленку його Прегарну грошима порішать? Шоб вся ця єбала скоріш скінчилася, та ми по хатах порозходилися?
- І шо? — з надією скинувся Одісей.
- Трохі на місці його не вбили, — чесно відповів Теокліт. — Всім ахєйськім воїнством. Сказали — єбальник завали, щінок, тут така офігенна війна починаєцця, а він вже додому хоче. Сказали — спасібо скажи, шо поїхали твою жінку визволяти, як справжні твої друззя, та ще й тебе із собою взяли.
Одисей сів на ложе та понурився.
- Іонічєская сіла… Шось підказують мені богі олімпійські та хуйові прєдчувствія, шо ця війна скоріш ніж за десять років не скінчиться… — скорботно прошепотів цар Ітакійській Одисей Лаертід.
