Повертаючись подумки до декількох історій, свідком яких мені довелося бути, розпочинаю огляд сильної театральної роботи «Зелені коридори» із запитання: а буває чи бувало Вам так боляче, що, ніби відболіло зовсім? Коли війною закраплені кольори благають про «Зелене світло» дозволів на ту основу, на яку Вам не треба підтверджувати права, бо засмикані та не випадково залишені вузли з того життя самі за все говорять у військовий час вже ось цього стану. Репертуар «Театру на Подолі» і зокрема постановка, як вказано «декількох чергових сцен» драматургійного погляду від Н. Ворожбит, переконує, що на війну треба дивитися без увічливості, адже ніхто ні ким не гребує, коли розуміється відносність мирних сподівань при спасінні безіменної тендітності, тоді душа віддається скруті благання, аби встояти і підійти до крайньої межі чергового коридору, який здебільшого і досі складається з незнайомого митарствуючого жіноцтва. Тому, напевно, додатковий персонаж споглядального типу у виконанні Марії Деменко заспівано вказує на попереджувальну вимову готовності побачити і заново пережити співпадіння із роздертою війною свідомістю далеких планів на майбутнє (особливо гірких, бо творчих), які у першій зустрічі із названою «чергою за смертю» вірно зіграла Даша Малахова. Здається, що потішатися над жебракуватими зорепадами гламурності фальшивого світла найкраще саме на початку вистави. Саме в цей момент хочу згадати про моїх нових знайомих, чудової закоханої парочки, що сиділа переді мною і додавала до перегляду важкого показу знедолення і випадкових зустрічей, нової ваги. Як назвати момент, коли за виставою про війну, людські проблеми, що щеплені передовою лінією війни, вказують, що є найголовнішим недовисловленим сенсом, ледь вловимим безсиллям, що у цій виставі зіграно жіночим квартетом на найвищій емоційній напрузі, але витримано так надстилістично, що, коли поза сценою з'являється вихід бойового героя на візку від цього у партерних рядах стає так прямо і ніяк, що посунутися і прийняти поруч себе красивого і сміливого молодого чоловіка ніхто не наважився. Це не треба уявляти, бо далі на сильних руках ось прямо «естетично» і пластично різко вхоплюючись за крайнє місце першого ряду він задовгим важким і мовчазним монологом прямолінійно видовженого тіла тягнувся вгору, коли всі намагалися перечекати незручний момент наслідків війни, до свого місця. Субстанція совісті, яка ж вона, дивлюсь крізь обійми потерпілих глядачів із сусіднього ряду на відштовхувану з театрального «зеленого коридору» порятовану героїню-бучанку. Брутально понівечена тілесність із говірким відкиданням у черзі злоякісною пихатістю вказувала на камінний стогін приреченості. Відкомісований з візка, притискаючись до свого місця, голосно видав з себе: – «Дівчата, відійдіть!» Правда з модної пісні цього літнього воєнного сезону: «Найкращі дівиці-молодиці / сідниці-полуниці», просочує естетичне світло по-іншому – душі з-під купальника не видно з будь-якого ряду глядацької зали, а коли скидається все зайве, а не оголюється не для того, щоб пофліртувати з ким-небудь вцілілим, це стає кульмінацією з овацією, і, що ж тут такого, що у гарячий момент дихання смерті згадується мама, дивлячись, як ще більше притиснулись одне до одного у подружньому союзі її тремтіння і його обпалене війною життя, то таки це був один із найбільших акторських моментів гри – суть спалаху тривоги, що розлилася разом із нестримним жіночим гнівом, який героїня несе сама і без почестей і жалощів, які навіть інвалідам не потрібні. У перерві, зазнайомившись зі мною, такий молодий, по-бойовому налаштований, покалічений юнак, звернувся до мене із запитанням: Ви ж пропонували допомогу, то підіть із моєю – їй одній буде важко. Так воно і є – всім, хто йде самотньо військовими коридорами важко, хтось має вказати на світло, зелене світло допомоги у скрутну задовгу хвилину будь-якої ситуації. Якщо Ви вмієте приймати повчальні мізансцени життя, то зрозумієте мій відступ від розгляду багатоходових явищ театрального перевтілення цієї супер, на вимогу часу, вистави, бо кохання – це нагорода за все на світі, цього разу вона у привітному театральному фойє сильно плакала у мене на плечі, а для мене від 14.09.2023 р. – це приклад, як треба приймати все, що перепадає, включно із лірикою та й ніби для мене зверненими особистими підтекстами. Спускатися – не підійматися. Стискаю її руку, бо розумію, що їй важко не тільки того дня. Теплі руки без манікюру, і на це теж у виставі «Зелені коридори» є своя черга – «черга за манікюром». Уся сила його волі у цих красивих руках.
Театр лікує і фронти бувають різними. Зрештою, театр має тривати і тривати як батьківський спадок, або навіть після смак доречно створеної «черги за борщем» від Н. Ворожбит. Варто перевірити, чи настільки психологічно залежні окремі смакові властивості гаряченького борщичка від сильного норову господині? Запропоноване колективне поїдання борщу з домовини не залишить Вас байдужими, так само, як і гра Катерини Рубашкіної, героїні-харків'янки, що музично-сценічно готувала національну страву разом із гіперболічною косою. Як не згадати доречну до цього прикмету професійних кухарів про те, що, коли готує справжня жінка, то це завжди буде душевно, а значить і по-домашньому. Тому і скромна мудрість у видатній грі заслуженої артистки України Лариси Трояновської імпонувала тугою за домашнім світлом рідної землі з нагадуванням про небайдужість до залишених котиків. Також вистава насичена ретро-перенесеннями у спогади про тяжкі хвилини важливого жертовного вибору для Олени Теліги, Степана Бандери, Миколи Леонтовича, і ці режисерські винаходи потребують саме детального театрознавчого вивчення так само, як і кульбітна, майже спортивна ігрова імпровізація перевтілених іноді пінг-понгових політичних взаємовідносин України з Європою. Як доречно героїня Д. Малахової просить води, просто європейської чистої води, щоб набрати до рота води так, аби не хотілося мовчати.
