У серпні минулого року відбулася персональна виставка Володимира Лободи «Примхи кольорів», а вже у грудні перервався земний політ життя цього неординарного українського митця. Шлях пошукової художньої справи Володимира Лободи – це рух проти академічної усталеної течії. «Еспресивність багатопланового розуміння кольору» відзначається в даному разі постійним реконструюванням трансформаційних підходів до передбачуваного наближення сучасного жовто-блакитного колориту.

Емоційний підтекст тривожного передчуття історичної переправи відтворює паралельний мотив сміливого виживання з активним винесенням центрального розкриття патріотичної позиції в кольорі – картина «Рибалка в човні на Пслі», 1971-го року створення щиро здіймає пріоритет трансформаційної позиції у обережному орієнтуванні тодішнього історичного розвитку. Однозначність на відстані незалежного здійснення в мистецькому плані стиснуто прояснює характерну ідейну особливість нонконформістського продуктивного стану мовчазного переплиття часових меж особистого та колективного у тодішньому сенсі соціально-соціалістичного перебудовного прискорення педалювання матеріалістично трендово-ідеологічних цінностей без свободи у виразності контролюючого занурення у невблаганне колірне прокламування майбутньої державності. Досить прикро, що нині за назріванням невідповідних до потреб війни програм по розкрутці неосвічених сподівальників, у зворотному до зображеного плиття масиві кризової духовності, той самий жовтявий «Рибалка-Мамай» В. Лободи розвертає човен у різні творчо-позиційні блоки – навпаки – конформістським бажанням встигнути нагадати егоцентричністю про різновекторність хибного колірного розмаїття перед крутим маршрутом до довготривалого прихованого жовто-блакитного дискурсу. У яких скрутних умовах народжувалася творча манера незвичайного художника можна порівняти із колишніми затребуваними прейскурантно-академічними пропорціями вибірково дозволеної нормативної естетично-стандартної творчості. Наразі часи змінні, а подеколи і війна – не показник для уцілілих схвильованого вшанування відчайдушної та самовідданої мистецької праці, в даному разі героїчної, для майбутнього торування патріотичного піднесення. Як бачимо, рекламні переваги створити з жовто-блакитної символіки для західного світу візуальну картинку, наприклад Інститутами культури та книги, призводить до застиглого не пошанування важкого здобуття права на відкриті прояви національної ідентичності так, ніби колір засохлої крові вимушено виводить показник штучного ставлення до ясності цінностей комфортної свободи у будь-яких історичних декораціях, для тих, хто пасивно споглядає як-небудь перечитаний класичний сюжет з типовими кольорами рідної взаємодії.

Отже, намальована з прихованим натяком жовто-блакитна любов В. Лободи має більше сили ніж риторично поблажливе виконання замовленої дескриптації без ушанування національного пріоритету. Ось і твір «Дніпрова коса», 1979-го року появи, тлумачить українську долю рідної землі безстрашно жовто-блакитним взаємним голоссям природного узбережжя із хрусткими та жарованими вимпелами спекотного балансування між пейзажним жанром та символізмом кульмінаційної тривоги, що все набуте може зникнути у безколірну сиротинну сірість туманного чекання часу для виведення через колір пам'ятної нагоди ствердження символічно-об'єднуючого призначення невипадкової гами кольорів у серцевинності сонячної гарячності з прохолодним знаменником річкової блакиті. Пристосуванці-сучасники Володимира Лободи не відразу оцінили наскрізно прояснену орбіту його відкритої – жовто-блакитної любові. Власне улесливі доглядальниці заспаної мрії феноменально відображені митцем ню-зомбованим кризовим виглядом асиметричних ліній не свобідної тілесності при поширеному системному сповзанню під простирадло таємних інтриг виведення довгоочікуваної програми кольорів у принишклість історичної драми. Як бачимо, «трансформаційний нонкорформізм» В. Лободи пропускав через власний творчий фільтр суверенність майбутньої ідеї вільного самовиявлення у кольорах державних чеснот. Вагітна «Рівновага» двох оголених жінок із сусідським позиціонуванням пласких спин з напругою і утомою вичерпно проявила для того часу ситуацію розмежування холодних кольорів по довколишніх межово-контрастних реаліях. Нюдова провакативність, як переповнене вульгарною ницістю терпіння, швидким пензлевим масивом випростовує неідеальну жіночу годовану бабську пластику змішано намальованого замінника, що заважає роздивитися жовто-блакитну просторовість художньої краси. Деформовані сурогати жіночої вроди вказують на «неясні обриси» безглуздої безсоромності по-дадаїстські трансформованої недоречно зайвої опуклості тіла, що прилаштовуються до джерельності жовто-блакитного єства для ненаситного кагалу необхідної ресурсності. Нонконформізм не йшов на угоди із замаринованою псевдо патріотичністю під демократичні ілюзії тодішньою гласністю посеред дефіцитної крамоли туманного соціалізму, нехай неабиякі філософи, що захистили дисертації на цьому і досі при червоних кафедрах утримуються державою та й тут риються у пошуках слів та ідей для «Форбсів» спробують це заперечити.

Портретні здобутки В. Лободи переосмислюють особистий вимір на зламі часів. Жовто-блакитна прописка не потребує лесіровок з уточненим станом кольору, бо ці кольори на обличчі – це прапорна міць переможного й генетичного нутра, що не боїться тоталітарних методів контролю та псування творчого життя. Можна поглянути на жовто-блакитний автопортрет Володимира Лободи і зрозуміти, що жодна безколірна сковзка слизота ніколи не зможе поставити «навколішки» іманентну трансценденцію власної двоколірної самоопори міцністю здобутого духа сконцентрованого прагнення йти до здобутків щиро висловлених кольорів у ситуації стеження і несвободи. Такі люди, як Володимир Лобода, не здалися перед системно розставленими обґрунтуваннями казенних відділів розправи, навпаки, у ситуаціях безкінечного пресингу, митець стилістично відкрито заявляв про існуючі зашморги для жовто-блакитного існування.

Зображення з мережі.