Рухомість світу не визначена, але мистецтво намагається наздогнати вихід на зовні історичний переділ добра і зла. Амплітудні коливання протиборства зустрічаються у неочікуваних цивільних місцезнаходженнях, для мешканців яких досвід війни – це тривалий до безкінечності марафон карколомного виживання. Прикладом художньої фіксації подібного стану хвилюючого занепокоєння 2022-го року стала виставка харків'янки І. Водолажченко "UnderFire" (музей І. Кавалеридзе, м. Київ).

Буремні засвідчення внутрішнього проходження несамовитого душевного подразнення, в першу чергу від руйнації рідного міста, розкривають намагання оповістити Іриною Водолажченко якомога більшої кількості глядацьких респондентів завдяки швидким скетчінговим нотаткам про напролом порушену війною сприятливу консистенцію урбаністичної аури, де безпека і надалі відіграє роль сполучника соціальної надійності. Розгляд життя прифронтового міста під прицільними вибухами, як натягнутої психологічної пружини спроможностей героїчної витривалості, додає зображеним формулюванням «невичерпної ідейної конструктивності». Тому і мотиваційні завдання скетчінгового щоденника спираються на раптові свідчення внутрішнього передчуття від можливого потемніння при наближенні руйнівної хвилі вибіркового оклику. Перебування в постійному очікуванні наближеного і знов віддаленого супровідного режиму трагічних викликів війни притримує потік творчої енергії, яка давала і дає про себе знати під час воєнного стану начерком переболілого сувою намальованих середовищних історій з доречними, для даного разу підписами-субтитрами: «сірий Харків», «червоні обличчя». Від цього зображений зміст не став тільки раптово авторським, бо виставкова демонстрація привідкрила коливання харківського звучання суцільним виведеним обсягом невтомного взірця наснаження для боротьби з ворожим вогнем для інших урбаністичних осередків. Перенаправлення оборонного сенсу на розкриття харківської громадської готовності відточувати не скорення, немов розблоковує наболілий творчий імператив не благати про допомогу, а завдяки мистецтву створювати вібрації налаштування на консолідоване сприйняття візуально-драматичної інформації.

Міський замальовок під час війни охоплює масштаб пролонгації горя з наступним етапом переадаптації до звуків тривоги. Ірині Водолажченко вдалося передати відчуття відкритого неба, яке, в свою чергу, із затемненою травмуючою неминучістю насторожено готується до раптового стискання рвучкого обсягу затишшя. Характер вцілілого життя реанімується саме мистецькою терапією «самоузгодження» зі складним оточуючим світом воєнного занепокоєння. Тобто, контурна графічна чіткість відображає багаторазово продуманий авторкою мисленнєвий спротив через художню виразність класичного композиційного закріплення на аркуші привабливої історичної архітектурної пейзажності. Проте, вже додавання наскрізних яскравих колірних проривів збагачує споглядальні сенси новим розлогим відлунням війни. Звісно, що сліди агресії не навпомацки підходили та заглядали у щоденникові нотатки І. Водолажченко. Наприклад, футуристично-червоний тональний випад передчуття загрози залишив на зображенні мирного подвір'я поранені флюаресцентні зойки надважливих творчих напружень. Суцільний червоний розклад, що перекриває звичний графічний малюнок архітектурної будівлі, проявляє не відстороненість художниці від обраною нею первинної основи технічної сторони рухливого скетчінгу для того, аби правдоподібно зрозуміліше було для виживших значення вогненних знаків з небес і особливо для тих, хто переніс та й надалі виносить цей ворожий грім добровільно й гідно, адже під час масованих вибухів небеса лише уявляються блакитними, а насправді пейзажність прифронтової скрути геть інша. У серпні цього року побачивши фото під назвою «Салтівське небо», що засвідчувало вихоплений простір запеклого знищення, то, врешті-решт, важко було й уявити, що ось цей складний настрій вразливого неспокою з одночасним одухотвореним спротивом можна за допомого скетчінгових прийомів так вдало схопити за живе. Зрештою, спостережливий погляд авторки, акцентує увагу на тому, що урбаністична лінія обрію, яка є ламаною, але все рівно розподіляє небо і споруджений порядок на землі на малюнках Ірини Водолажченко проявляє не дискрептивність пласких плям, а субтитровий прояв для життєвого налаштування на типове бачення з далекоглядністю прагнення майбутнього відновлення не втраченого, але зруйнованого. Тому і підкинуті фарби у запеклий вогонь завмирають від пережитого по-художньому пам'ятно та вмотивовано.