Внутрішній голос щоденного виснаження – стримані тортури пропускної емоційної системи і військових, і цивільних не мають права на слабкість неуважності по відношенню до опорної, впритул розгорнутої небезпеки. Коливання відчаю і відчайдушності у стрімкості вимовлених інтонацій показово відбивають колективну рішучість проживання одномоментності. Проте, моменти бувають різними – чи трапиться наступної миті, а може саме завтра, випадок скористатися яким-небудь шансом, якщо первинним залишається намір виживання у ареалі воєнної агресії? Така закономірність життя – моментів повз, які всі заклопотано проходять майже безліч, а завчений спектр кольорів, на який майже не звертається увага, спокійно залишається на одних і тих самих, визначених природою, своїх місцях. Хіба ж не спокійно нам всім від того, що небо завжди синьо-блакитного кольору з дитячим ставленням до сонця у жовто-гарячому сяянні? З почуттями завжди складніше, їх не потрібно встановлювати, бо вони самі собі обирають моменти, якщо їх не контролювати. Потік почуттів, який синтетично рухливо прагне волевиявлення на сцені – це і є, на мою думку, творчим конгломератом хореографічної думки Раду Поклітару в одноактній балетній постановці віковічного та значного «Завтра». Стабільність у визнанні кольору і музики при уніфікації пластичними нюансами складних життєвих сенсів підтримує танцювальну композицію на рівні психологічної інтроспекції чуттєвих поведінкових кодів. Балетне пізнання завтрашніх обрисів крізь музику Ф. Шопена і жовто-сонячної костюмованості запам'ятовується ресурсним взірцем вдалого рішення для навіть релаксаційного споглядання бездоганного оволодіння мовою тіла, що у колективній компіляції тягнеться до вищої сили у акробатичних підтримках виведення серцевини почуттів на жмуток променів світла. Ідея кольору завжди проста і очевидна – це зовнішній мовчазний вираз внутрішньої багатозначності. В балетній постановці «Завтра» так само колір доповнено імплементує складну постановку дивертисментних ситуацій лідерства, натовпу, розрізненості, згоди, справедливості, пристосування, а які ж цей хореографічний потік творчого направлення викликає почуття у не названому варіанті спокою та неспокою під час переживання воєнної агресії? Якщо порівнювати представлене використання кольору з іншим сучасним українським музичним відеорядом «Ритми» від Н. Дорофеєвої та М. Барських, де глядачам перед виконанням пісні текстово у однаковому та візуально складному, приблизно затемненому по градації рожево-граничному кольорі, демонструється перелік різноманітних почуттів. Емоції у кольорі не піддаються ствердній дескрипції, а чуттєва сфера тим паче. Нав'язливість прив'язки будь-якого кольору до сенситивного потоку залишається не розкритим напрямом спрямування у невідомість. Окремо слід підкреслити, що холодне і тепле вихоплення значення кольору – це і є первинним умовиводом при сприйнятті повноти візуалізації чуттєвості через колір, якому, в свою чергу, притаманна естетична виразність гармонії так само, як і музиці. Отже, сценічний вибір сонцеликого кольору завдяки ніжності милозвучності стає більш переконливим для вдумливого загального споглядання ніж глянцево-рожевий аналог колишнього гламуру. Хоч жовтий – це колір найвищої емоційної темпераментності, який силою природного наближення до світла притягує різноманітні відтінки та укорінені у сонячній посмішці почуття, такий колір показово виявляє одноколірний масштаб повноцінних почуттів невимушено і легко. Тому, при танцювальному представленні життєвих колізій конфліктного розворушення соціального зволікання перед «завтра» не виникає алюзії на розбалансуванні конструктивності синхронних елементів постановки. У балетній кульмінації індивідуальний план колективного організму – це підтримка обраної героїні при опусканні лютої жовчі на коліна, але, все ж таки, жовтий колір якраз слугує для відзначення гендерної рівності, що важливо у спільному натхненні промовистого злиття завтрашніх перегуків майбутнього.
Чи замислюємося ми про довгоочікуване завтра, як повноту власного Я, без суперечностей із власними емпатійними підказками сумління? Зацикленість на моменті життя з тривогою демонструє звичну природу інстинктивного пристосування первісних людей до бурхливого середовища... Більшість українців так і виводять свій ступор при обговоренні завтрашнього стану невідомості, натискаючи на трагічній важливості 24.02.2022-го року.
Цей досвід набутий і закріплений генетично швидко об'єднує, але без повного планування завтрашнього буття. Відтак, стресостійкість тих, хто намагається творчо розтлумачити говір війни відлунює упевненістю з чітким кольором. Отже, «Завтра» – це балетний шедевр, який створено під час війни мимоволі допомагає відчути присутність славетності так само, як танцювальна група виконавців, у костюмах жовтого кольору підіймають одночасно голову на безколірне світло довгоочікуваного і переможного завтра, ніби у невідкладності хірургічного втручання, відчувати у музиці, танці та кольорі відчайдушну вцілілу гармонію повернутої спраглості повноти життя, повторюючи: «Де він, мій день, / Де мій світанок, / Де сонце зійде... Хтось не побачить, а хтось, / Я так хочу, мене привітає, / І сонцю назустріч піде».
