Мова буде йти про поетичний захід від 28.12.2023 року, що зібрав діючих захисників та захисниць цивільного спокою, які чесно віршують у бойових умовах буремного військового часу. Плекання видатної сильної думки дійсно привернуло увагу небагатьох. Організація стриманої радості дала змогу придивитися, що потрібно змінювати у поведінці цивільним у таких не пафосних заходах. Можна довго обговорювати важку атмосферу війни, але так і не спробувати вірно схопити інтонацію не тривоги, а скрутного погляду, без вивищення, військових у робочому, перевіреному війною камуфляжі, на чудні сценічні випади фешенебельного пенівського біжутерного лоску з суєтним променадом між рядами здивованих глядачів, де притулилися до проходів самотні групки поетів-захисників, а вони у покірному очікуванні завершення цивільного селфі, поглядами були на своєму призначенні. Глядач прийшов підготовлений і перевірений типовим не співпадінням, так би мовити вечірньої сукні до бойової роби, але ж і дістатися на місце поетичної зустрічі було справжнім випробуванням крізь неосвітлену ситуацію довкола споруди.

Випадково знаходилась поруч з А. Полуніним, до якого підійшли і спитали, чи до снаги йому бути першим: – Завжди мріяв бути першим, а що сценарій? – Його немає. До слова, окрім сценарію не було також і хвилини мовчання, а після відтермінованого початку заходу смикання на сцені мікрофонів з-під сцени відповідало нормативу гламурного конферанс-виходу. Так зійшло слово – поетичний тиск А. Полуніна дав гарну відповідь з віршованим поглядом на рештки – початок вийшов нормально реальним з прямим наголосом не про о́брази між сиренами, а про «наступний слайд», щоб «засипати очі вапном».

Поетичне відео Д. Луняка просто засвідчило його точний віршований рядок: «наше життя, як війна». Звісно, що поетична творчість не може бути підбиранням слів, тому і «рани переходять у вірші». Описання стилю читання героїчної людини – це марна справа, бо все потрапляє у доступну для розуміння основу – вірші відповідають місцю бойових дій, як «спогади на свічку». Лірика «буряково-будякового серденька» – виховна надія для розцяцькованого жіноцтва – багато для щастя на рубежі захисту і не треба.

Сергій Пантюк – «За обрій відпливають блокпости» – військові виміри бойової ритміки з робочими образами-відчуттями погодної важкості: «регоче грудень», «рудименти сонячної віри», «сніги – білі вужі» – такий підхід освячує природу новим знанням про черговість часових величин при незмінності виконання бойового завдання.

Відео-виступ Сергія Рудніковича – це переконливе надбання, щоб не запитували пустотливі телевізійні критики: «Для чого пишуться вірші?», адже «Вірш не знеболює» та «війна не знімає з тебе привід писати добре». Відео під гуркіт війни – героїчне досягнення, вміння концентруватися, любити свою справу, віддаватися у словах наболілій думці по-чоловічому й непідробно – залишиться у пам'яті надовго, як його рядок: «земля за коміром».

Олена Максименко подарувала чудесний виступ жіночої правоти, але без нагадування болісної тяжби – це не про загальну і абстрактну війну, а про те, як «не лишилося шкіри» та «зловісно всміхаєшся і йдеш», а потім переконуєшся для чого потрібен «особистий цвинтар», бо треба «говорити за тих, хто не скаже». Отже, «Хай слово твоє майже Боже буде».

Одним із ключових виступів цього заходу був відео-арт від Валерія Пузіка. Чесно, опісля прочитання його збірки «З любов'ю — тато», налаштовувала себе на цікаве відзначення малодоступного фронтового відчуття. Все у кадрі-полотні «Між трьома кадрами братів Люм'єр» впиралося у пляму із запитанням: «Хто ти у цьому мареві?» Відтак, «Ми дивимося ніби сон – Дорога смерті – Дорога життя». Яким при цьому може бути прохання: «Мріяти не бачити чужу кров».

Єлизавета Жарікова розкрила свій доступний світ, коли поезія «Ховається в метафору, як в дерева». Хіба не буває так, що «слова – це зайвий вантаж» і дні творення справ Всевишнього відповідають дням тижня, але «темні гнізда під очима» виникають у будь-якій день, коли «в темній долині настав час неозиратися», але «зима нарощує м'язи».

Артем Положняк надав для огляду відео-лірику турботливого слова про взаємозв'язок із країною, яку обороняє. Ритм у нього відчайдушний, різкий: «Ось тобі на – війна; Раз – Донбас; Брат – кат; Ад – град, Красота – тра-та-та-та, Степ бай степ». Це не відволікає на порівняння – це за адресою, якщо можна так сказати: з війни – з душі.

Дмитро Лазуткін – окрема історія старшого лейтенанта та пенівського автора, у його поезіях, як він вибачився зі сцени, відсутній ритм. Здивувало, що вірші без дат і на сторінках у соціальних мережах пана Дмитра не вказана не додана «призначеність», що була озвучена зі сцени, ні кольорознавчий ребус творчих намірів. Ось душевне таке запитання, коли військовий не пройшов біографічної арміської підготовки і оформлює щось почуте десь так: «За що ми воюємо?» і під час «телефонної розмови» у цьому вірші автор шукає відповіді, на які особисто мені прийшли конкретні вказівники крізь колір. Досить схоже на «За що» у поемі з цього блогу, яке сподобалось власним назвам.

Прошу вибачення перед усіма учасниками заходу, бо це був останній для мене виступ, щоб зозуміти творчу чесність і саме цього дня. Це моменти корпоративної культури, поширення кольорознавчої нісенітниці, висмоктування слів з наукових статей, з розмов, з переписки, але віршем з окопу – це ніколи не порівняти, так само, як і штучна призначеність ніколи не буде, навіть завдяки власним назвам обрисним пригальмовуванням до чогось схожого на прагнення душі перед боєм за прапор, який у темряві майорить істиною досить переконливою і по-справжньому поетичною. Кожен сам для себе вирішує, як і для чого займатись віршуванням, але, якщо для Вас «віршувати» тотожне «жити», то зрозумієте, як відрізнити відчайдушне витинання ритміки слова від вихолощеності з пристосуванням. Платон вважав віршування марною справою, бо навчити цьому і передати цей дар неможливо. Це, як Батьківщина-мати, що у темряві монументом вищих істин оглядає тебе із середини, а потім приходить колективне розуміння разом із тими, хто бере за руку, щоб не впасти, що все недаремно.