Незабутні культурні перетини наповнюють творчі біографії видатних особистостей неперевершеними результатами. Варто згадати, що у 2019-му році проходив литовський пленер у місті Жагаре, де творчість відібраних митців зафіксувала історичну пейзажність літовської місцевості. Однорідність збереженої архітектурної лаконічності вимальовувалася експромтним вивченням ареальних особливостей ландшафту. Тому, творчий супровід відзначення у вернісажній ході фіксації характерної забудови віддає прибалтійською затишеністю, яку можливо не тільки доповнювати, але й наповнювати живописними лейтмотивами перенесення досвідних малюнків призабутого життєвого старту до пораненого єства невизначеної втраченості. Співвіднесення споминів у зустрічних поглядах на фасадні ракурси минулого руху міста Жагаре, яке зберігає рідкісну віддушину теплої тривоги у розповідальному мовчанні, що життєпис будинків вимовляє заглиблені пріоритети пам'яті, віднайшло історичну персоніфікацію образотворчої самобутності у серії творів відомого сучасного українського художника Матвія Вайсберга. Його сутінкова канва тлумачення побаченого на відстані шукала відповідей для суглосся з власним корінням, голосні вібрації яких відчутно наголошували на роз'єднаній тривкості, що прагнула зображувальних згадок. Слід нагадати, що виконана у межах вказаного пленеру М. Вайсбергом низка унікальних робіт вже через два роки була представлена окремим проєктом у галереї «Дукат» під назвою «Чужі доми».

Як людина бачить потрясіння, яке відчуває своїм серцем немов жагучий прорив? Сакраментально зображений момент істини, можливо не так швидко сприймається співвітчизниками, але викликає резонанс при перегляді у занурення величезної самовіддачі автора. Матвій Вайсберг наділений від Бога таким прагненням відтворювати неможливо тремкий світ залишеного людського історичного поклику. Стогони пращурів заточують праведну душу до віднаходження потрібного композиційного підходу та вивищення віковічного подиху. Все, що у роки масштабного терору штучно забороняли з наглядом над національною безперервністю, в рамках висвітленої творчої зустрічі з подібним вивільненням замовчуваного громіздкого контексту, у кристалізованій монаді майстерності живописця, віднайшло своє особливе місце сповідального призначення.

Місто Жагаре – це не про колоритність туристичних принад, а про незабутність тривалого гетто. Сутінки сорокових років минулого століття фактично випростовуються емпатійним нависанням. Обпалений зміст несправедливих вироків над гармонійним символом збирання трикутників у постаті Давідових нащадків стискає віковічне бачення пошани над покуттям приголомшливо неповинно і передчасно страчених душ. Сучасне встановлення покаяння перед минувшиною не змінює гнітючості, як це засвідчив Матвій Вайсберг, з-під закресленого мороку мінімалістичними ремарками про неспівмірне горе відчутно втраченого крізь архітектурні краєвиди оживленого промовляння незручних для історії істин. Якраз митцю вдалося від'єднати шляхетне вивчення зовнішньої оболонки скромної забудови від обережно уніфікованої та незниклої драматичності запитального порядку. Сумна парадоксальність картинного світу Матвія Вайсберга у цій пленерній роботі, ніби впроваджує відповідальність за відсутність яскравості. Мінорне дихання будинків посивіло розпрямляє сутінковий складник стриманості. Довкола темно-порожніх вікон окантовано пробивається творча сміливість у розпізнаванні відповідей про завмерлу причинність будинкової зустрічності, адже у незнайомому місці природньо блукати, розглядаючи архітектурний зміст впритул, але вимальовані прояви застиглого присмерку розкривають запеклість цих прибалтійських селищних стін колишнього скупченого поселення у відстоюванні права на упевнений погляд крізь час, який за відчуттями творів М. Вайсберга, може надламно зупинитися на відмітці закам'янілої важливості.

Сила людської пам'яті у солідарності з місцем призначення подібного до пережитого на українських землях вихолощення поминальних споминів відстоює своєрідним компасом художньої обізнаності муровану звичаєвість з порушеними дахами у всіх сенсах при нагадуваннях над катівними знущаннями у спільних відбитках нещасного воєнного часу.

Сенсибільність «Чужих домів» М. Вайсберга висловлює окрім співучасті в оплакуванні ще й ортодоксальність проживання зупинки у реаліях квазіретроспективності невблаганності від сумної гіркоти перейденої межі моральної дилеми з приводу переоцінки деградації принишклого історичного зурочення відданих своїм домам простих людей. Потреба у провидінні пензлевого маневрування наголошує, що з позиції зображення амплітудно у тиші колапсу, з перспективних ліній перетину пейзажно переданої Матвієм Вайсбергом контурного згущення недаремної вцілілості окремих стін, відсторонитися від перегляду сутінкової кризи без імпульсивного сенсу художньо-акцентно нерівномірної відчайдушності за первинні права на будинки невідомих мешканців неможливо у природній закономірності невіддільності знищених мешканців від своїх помешкань. Майстерне око автора з пленерною суб'єктивною ідейністю зображення трагедійності втраченого покоління підкреслює тлумачення затертих фундаментів на здогад лагідно-миролюбних обійсть, що едемського ідеалізму на землі не утілити, бо сутінкових хвиль від свідчень жорстокості антилюдяності забагато. Світло небесного софіту не висвітлює затемненість полотен з виміром незбалансованої історичної підсумковості. Натомість розпач віконного шкребету змальовано виглядає контражурним знеболенням від збереженого скерцо стилістичної мелодики чужих – не рідних будинків. Спостережливість митця вхопила настирливу сковзькість невирішеної спадковості споруджених будівель-обелісків у неповерненні рівномірної ходи нехай і рвучкого, але життя господарів садиб. Подразнення від зраджених споруд у даремному очікуванні на своїх власників оповіщує знесиленням понівечень неприховано пощербаних змін. Конкретність скрути настільки виразно вималювано Матвієм Вайсбергом, що складно надати оцінку типовому пейзажному змісту, який пов'язаний з порами року, адже природа на цих картинах, ніби затамувала дух від буремної напруги втраченого. Спорожнілі вулиці містечка на тлі силуетної подачі будівель висуваються уперед прожиллям шляхово-проїздних креслень горизонтальної планомірності лінійного руху часу. Проте, вісі споруд, як спостерігачів історичних оповіщень, наближені до краю підкресленої стрімкості часу, але також вони алегорично відмежовані митцем пронизливістю визнання спустошення – безлюддя краєвидів у загибельних вироках нищення гуманної толерантності. Тому, прибалтійська серія пленерних творів Матвія Вайсберга відкриває глядачам ідею висування вцілілої забудови у художньо-історичному набутті замовчуваних значень, як героїчності тривання пам'яті у творчій інтерпретації оживлення непоправно втрачених у війні життєписів.

Фото автора від 17.06.25 р.