Вивернута наболіла сутність самотнього виживання у сірій зоні загрозливої небезпеки – лейтмотив роману Андрія Куркова був покладений Віталієм Малаховим за основу драматичного перевтілення літературної форми романа задля знакової у період військового стану постановки на відомій київській академічній сцені «Театру на Подолі». Серйозна робота творчого колектива викликає захоплення, глядач охоче відвідує постановку з розумінням передчуття оновленого представлення невідокремленого від батьківщини життя донецьких співвітчизників посеред бойових зіткнень. Одна з видатних ролей народного артиста України Богдана Бенюка – пасічника та шахтаря Сергія Сергійовича – наполегливо розгортає ціннісний спосіб тривання стабільної любові до своєї мови та землі. Роль декларує виведення особливого голосу оптичного споглядання за відштовхуваними від справедливого устрою прогинаннями під вбивчу ідеологію персонажів, які поблажливо осуджує Сергій Сергійович, бо впізнавана природа сусідського нав'язливого контролю над його триванням нагадує глядачам, що у важких умовах виживання люди згуртовуються так само по-різному, як і розмовляють. Хоча задовге перебування у критично небезпечних координатах крізь діалоги оприлюднює причину добровільного сенсу щоденного відчуття війни не за лаштунками сірої зони, прикріплюючи свою позицію звичним щоденним сталим ритмом до неабиякого узгодження з побутовою екзистенцією рідних стін з прив'язкою до улюблених речей – герой Б. Бенюка не звинувачує владу і не скаржиться своєму єдиному сусідові на відсутність багатьох опорних норм ведення господарювання, хоча красномовно мріє про яєшню, заряджений телефон, світло, кохану жінку, теплу весну із запашними квітами на рідній стороні для своїх бджілок. Доволі оптимістичний типаж Сергія Сергійовича залишившись сам на сам з війною і самотністю, вочевидь понад присутню тривогу залишається упевненим господарем власного світу, який тремтливо оберігає від сторонніх очей. Відтак, зробивши вибір задовго до початку цієї драматичної оповіді йому якось вдається просто жити з неабияким розумінням грізно наближеного до його вікон театру воєнних дій.

Упізнаваний дволикий Янус у виставі «Сірі бджоли» для себе майже вдало проходить мімікрію війною у ситуації сіруватого неспокою – на перший погляд сіренька й нейтральна людина легко обробляє інформацію про вживлення війни довкола. Складний образ пустельної дезінтеграції з моральної перевірки стійкості від заслуженого артиста України Сергія Бойка проявляє сутність історичного коливання та пригальмовування. Проте, товариські риси звертають Пашку до однокласника та сусіда Сергія Сергійовича, з яким не розмежовується життя, а драматичні зауваження про «гіркий мед» та пенсії спричиняють прояви різнопланових говірких підтекстів. Закорінена любов сусіда до спільної знайомої Світлани розгортає прямолінійність захопливого ставлення до віддалених стосунків, що не перериваються в уяві Сергія Сергійовича. Одна із центральних мізансцен вистави, пов'язана з мовчазною грою Богдана Бенюка, який трепетно тримає сукню палкого червоного кольору своєї дружини Віталіни. Відтворення колосальних внутрішніх почуттів самотньої туги з темпераментними докорами сумління і відданості – цей діалог реального і уявного у сірій безпросвітності проходить через всю виставу відчайдушно яскраво, адже уявна героїня з'являється на сцені та діалоги з нею прояснюють від чого залежний чуттєвий світ головного героя, бо навіть коли він знаходиться поруч із ворожим снайпером, а потім йде на мужній вчинок, який об'єднує всі сюжетні лінії, його безпечна зона – зона любові з реальними переживаннями до уявної жінки відіграє значну роль при розкритті ліричної ваги у всьому, що пробуджує його душевні сили. Вона в його уяві незмінно в принадно-червоному, що так пасує чарівній жіночності Анни Саліванчук, немов червона лебідка з лагідною граційністю вона сміливо нагадує Сергію Сергійовичу про те, що вона колись казала. Зрештою, у відверто червоному, за твердженнями П'єра Кардена, коли у жінки має бути червоними губи (не помада) та щось із легко-тонкого та непомітного, вона завжди уявно чи реально для Сергія Сергійовича буде переконливою. Іскристий тандем А. Саліванчук та Б. Бенюка заворожував тою влучністю, коли, як у житті поєднуються дивно і небесно за помислом магнітних любовних сил, скажімо рідкісні багатозарядні темпераменти, що взаємно притягуються найвищою імпровізаційною грою, на яку без сліз і не надивитися. Ось той внутрішній виклик, який відтворює сам собі головний герой виправдовується зіграною струменевою парною ніжністю, що розчиняє сіру брутальну похнюпленість, бо вони у двох при словесних обмінах таки наблизившись одне до одного порозумілися.

У виставі ще прекрасно проявила себе впізнавана і харизматична Анна Тамбова. Роль терплячої і готової на все жінки, яка здатна безвідмовно любити, демонструє трагічний урок драматургійно вбудованої інтриги, що визначає вічність перевіреної любові та фатальність пристрасті ще й у період «важкої воєнної багаточасовості».

Наостанок варто додати, що огляд цієї вистави оприлюднює театральне дійство останнього літнього дня 2023-го року. Того дня глядачі та актори довго знаходились у прекрасній атмосфері емоційного фінального ефекту від великої роботи, що обдарувала почуттями театральної святковості. Невеличка промова народного артиста України, директора та художнього керівника театру Богдана Бенюка запам'яталася турботливими словами: «Так багато людей полягло на війні, так багато пішло і всі вони нам освітлюють шлях, не забувайте про це». Слід триматися цієї мудрості, а також варто відвідати «Театр на Подолі». Андріївський узвіз завжди гостинний і своєрідно радісний має своє театральне життя, вистава «Сірі бджоли» просто створена для того, щоб глядач перевірив чи при отриманому з війною горезвісному досвідові ще є сили на повноцінні почуття?