Спосіб розкриття потоку безкінечного невимушеного світла, що гостріше самооживлюється під час загрозливої навали неочікувано вивільняє підсвідомі межі непорозуміння, наприклад чорноти війни і різноколірних спогадів віддаленого життя. Звісно, що існування – це не життя у буцімто приблизному колірному коконі, але кризовість проведеного безмірного часу у невідомому середовищі пронизливого висловлювання відкидає промені раптової палітри у апологетику відчуттів тодішньої, 2022-го року, раптовості та аморфності. Тому, умовна хронологія проведеного схвильованого стану в укритті у Ольги Морозової відобразилася у колірних площинах вірогідної шорсткої і важкої строкатості нарощування і завмирання зображених спогадів. Це не вперше відтворюються намагання митця позначити невизначену сутність знавіснілої прихованості у базових положеннях кольору в чистих колірних заявах, як обмеженнях на непоправне скоєне знесилення тривожними запитаннями надмірної яскравості. Відомо, що найзасвітленіший спалах колірних взаємодій у природі найпотужніше відлунює перед заходом сонця. Отже, зображений ефект неможливого пригальмовування у дотриманні правил охорони безпеки при військовій катастрофічності відгукується на полотнах не раптовими колірними кульбітами, а художніми потрясіннями різких і водночас тьмяних нанесень колірних епіграм перебування художниці у сховищі. Умовно прочитати такий живописний текст доволі складно, бо колірні вливання поспіхом й навіть обурливо відзначають на полотнах О. Морозової відхід від усталених кольорознавчих підґрунть, бо навіть намагання авторки представити публіці шокуючий рожевий в образотворчому варіанті укриття програється різним транскрипційним перетином культурних пластів зазначення саме психологічного стану не заперечення внутрішньої кризи широкого емоційного звороту одночасної калейдоскопічності лави тривожних згустків несамовитої поза спектральної суті урівноваження «лютневої лютості». Вочевидь, що в цій органіці вивільнення у симбіозі живописної задіяної спроможності основних кольорів без проведення відтінкового обгортання з'являється інакший досвід художньої розмови про замовчувані відгуки пережитого саме нещастя. Доречно підкреслити, що в інкрустованих О. Морозовою кольорах багато жіночого заяскравілого «самообнадійливого бачення». Тож недаремно виставка творів «Укриття. Живопис. Графіка» проходить у меморіальних стінах музею Лесі Українки, як відгомін сакраментального "Contra spem spero". Зрештою, у представлених творах відсутні дитинні плекання повсякчасної надії. Проте, необмежений колірний плескіт на тлі реально прикритих значеннями війни історично багато що пережитих вікон, ще більше підкреслює хаотичність колірної участі у закарбуванні неістотного стану пошуку безпечної зони – укриття, коли внутрішня тривожність мисткині розпадається сколотими колірними відбитками.

Пастельний ряд швидких начерків від Ольги Морозової здебільшого зафіксовує досвід блекаутної облоги. В цьому варіанті скромна колірна програма підхопила миттєвість тривалості лімітного світлового єднання з тим самим кольором, який завжди з'являється, намагаючись заперечити фактуру затемненого поглинання світла, як ілюмінатної ідеї життя.

Окремо слід зупинитися на творі з характерним патріотичним двоколірним наголошенням. Витягнутий формат полотна, як небесної скрижалі відзначає художницею занімбовану важку дорогу іконічності, яка просякає дії кожного та кожної, хто віднаходить себе у спільних висловлюваннях спротиву навалі. Проступаюча фактурність додає фресковості, звідси історичність домінантного бачення ролі жовто-блакитного колірного дійства не викликає неузгодженості. Розплямованість колірних величин цікаво полемізує між собою, ніби картографічно перегукується з додаванням магнітного колірного поєднання, в даному разу жовто-вохристого едемського висловлювання у небесній тиші спокою та безсмертної пам'яті за загиблими. Написи на картинах у супроводі тривожної надривності дійсно створюють єдиний ансамбль художнього звернення, а разом із напрямком вайлуватої колірно трансфорованої вуличної графіті-стрілочки глядач зуміє перевідчути актуальність цікавої композиційної подачі тривожного звернення: «В укриття».

Вітражність «Лісового пейзажу» теж відлунюється жовто-блакитною варіацією контекстного діалогу, як центральне полотно усього виставкового колірного водограю, воно відбиває стилістичні роздуми авторки про похмуро синій присмак часу, що бринить пригадуванням «Лісової пісні» в ошатній атмосфері видатного музею. Вогні почуттів непорушної уваги на зображеному контрасті у змозі протягнуті на собі холодний масив інертної невблаганної сваволі несвідомої плинності за течією історії.