Віковічні мотиви оберегового відзначення – непомітні знання, що збережені наповненим благовістним змістом етнічного супроводу. Сталий відлік знакових, але полишених адрес «візуально-фольклорно» приєднує навіть занепокоєні воєнні благання до прадавнього світу звернення до незникаючого коріння. Жінка, як берегиня, переоповідає невмираючу структуру з творчим нахилом до інтерпретації природних перебігів віддачі, як взаємообміну із оточуючим світом безвідносним надболілим відкриттям неполишеності власноруч вишиваного полотна, на якому злагоджений землеустрій без боротьби просочує свої різноманіття обраним захисницям українського роду. З такими важелями творчого самовираження у перевагах індивідуального здійснення декоративно-етнічного синкретизму миролюбної благонадійності з візерунковим баченням вишиваності пройшла цього року виставка «Український всесвіт» Анжеліки Рудницької – популярної співачки, наполегливої волонтерки та самобутньої майстрині народно-декоративного спрямування із зазначеним перебігом креативного поступу сучасності. Отже, арт-винайдення патріотичного віддзеркалення орнаментальної, ніби територіальної єдності, набувають потрібного дизайн-звучання при співставленні часових рамок, адже серія архітектурно-декоративних вишиваних робіт, виконаних А. Рудницькою у другій половині першого десятиліття нового тисячоліття пробуджують теперішні заклики до розуміння цивілізаційного значення українського етнічного спадку при ганебному понівеченні матеріальних артефактів цивільного розміщення культурно-історичної нескореної самобутності. Такою «жовто-блакитною вживаністю» охоплена робота «Місто прозорих мурів» Анжеліки Рудницької. У цьому творі суцільний картинний простір інтерпретованих небес приймає архітектурну канонічність аркових порталів з баштовими оборонними наглядами за земною впорядкованістю. Бездоганність вишиваного живопису істотно наративно промовляє про доторки землі до неба рукотворністю ансамблевого розуміння того, що зберігається збудоване під опікою неосяжного склепіння. Окремої деталізації заслуговують вишивані декоративні композиції, в яких прадавність ведичного укорінення вибудовується з архітектурно-медитативними елементами у вигляді винайденої мандали. Твір «Сонцестояння» в патріотичних кольорах з підкресленою контрастністю темно синьої партитури космічності вшановує сонячність хліборобної вдачі, а закарбований солярний центр композиції декоративно вказує на 8-ми пелюсткову безкінечність проходження енергії світла на всіх діалектичних рівнях теоретичного пояснення. Це виглядає так, як змалював у слові Б. Грінченко у повісті «Сонячний промінь»: «Сонце стояло насеред неба і пекло добре, – як тільки може воно пекти в наших степах на межі між весною і літом» (цитата за виданням 2021 р.). Така протяжність звивистими стежками, з багатократно простягнутою у проміжки світла ниткою, нагадує тим, хто змушений був полишити батьківські заповітні стіни під час воєнних дій про непорушність культурних і ментальних зв'язків, що у творах мистецтва декларують кордоцентричну сонячність декоративного навернення до своїх обійсть вишиваними спогадами від А. Рудницької.
В даному разі, зосереджуючись тільки на творах архітектурно-композиційного перебігу, де етнічна орнаментика у гобеленових стежках набуває провідного декоративного, але й рушійного розповідного оздоблення, майстерна думка відкриває свій набутий ниткою сенс при симетричному розгортанні стрічково-будівельних візерунків з радіальним нахилом до центрального – основного й фундаментального положення прадавньої знакової інформації візуального розуміння комплексного ущільнення анонімної природи «містобудівельної світоглядності». Серія вишивано-живописних, скоріш за все, радіальних архітектурних кардіограм «Декаполіс» нині допомагає зрозуміти типові кубельця-поселення зраджених війною цивільних мешканців. Червоно-калиновий витвір «Місто тисячі вікон» з воєнною даністю відкидає роздуми над ідеальним античним полісом мирної узгодженості, а натомість нагадує про існування «герменевтичного кола» тривожних обставин, з вервечки якого і ментально важко вийти у філософську площину обґрунтування неможливого приборкання злоякісно спричиненої кривди. Проте, згадка про дискурс цієї трактовки спирається на вигадану А. Рудницькою архітектурно задекоровану геометричність структурованої побудови пропорційності перспективних кіл донатного доєднання, в якій і загубитися важко, ніби, як дивитися і не бачити, слухати і не чути, тобто, свого роду підказка до розуміння пісенного «мені так мало тут тебе» із співвіднесенням до літературного входження у хатній світ проблематики самості, що запропонувала В. Амеліна з відомим романом «Дім для Дома». Творчий перебіг об'єднаної художньої вербальності згідно із слів, так зарано злетівшої з цього світу Вікторії Амеліної, яка можливо вчасно із цією цитатою заглядає з небес на вишиваний «Декаполіс» «Незримого коріння» наступним чином: «можна скласти той самий вітраж, як вернутися у той самий дім. Просто візерунок інакший. Притули до очей, покрути, як хочеш, калейдоскоп» (цитата за цьогорічним перевиданням «Дім для Дома» В. Амеліної).
Використані в тексті зображення творів Анжеліки Рудницької взяті з мережі.
