День української державності. Вкотре перечитую назву свята. Спогадів нема. Традиції ще не склалися. 
Мій тато народився у Владивостоці, мама на Азовщині. Якби мої батьки поїхали за маминим «распрєдєлєниєм», то я народилася б у латвійській Ризі, але вони приїхали в Ізмаїл, куди направили тата. 
І попри все, Бесарабія — це моя Батьківщина. Вражаючий Дунай, бескраї пшеничні лани, виноградники до горизонту, своя лоза в кожному дворі, вишні-черешні та абрикоси під балконами «хрущівок», ласкаве Чорне море, в якому я навчилася плавати в чотири рочки та ловити ставридку на закидушку. Люди, які розмовляють різними мовами, і ти знаєш по декілька фраз з кожної. Сусіди, що згадують, як їх родини ганяли баржі по Дунаю до совєтів. Румунска архитектура в старій частині міста, унікальна кухня і запашне смачне домашнє вино, яке дозволили скуштувати, як виповнилося 15 років. 
А потім навчання в Одесі, вона стала рідною, тому що тут мій дім: я зустріла свого чоловіка і народила сина. Тут живуть мої друзі та однодумці. Одеса — це цілий унікальний світ культури та звичаїв, який багато додав до моєї особистості. І завжди я відчувала себе органічно на своїй землі, як питали за кордоном, підкреслювала, що я з України, пишаючись частиною своєї козацької крові.
І тому я ані трохи не вагалася, коли прийшов час стати за мою країну. Я підтримувала незалежність і з самого початку проголосувала за В'ячеслава Чорновола. І надалі була прихільницею ідеї сильної та незалежної держави — України. Те, що моя родина приєдналася до волонтерського руху з перших днів захисту нашої країни — не є дивним для мене, більше мене дивують ті, хто цього не робить.  
То це свято, що сьогодні, воно про це? Але ж ми маємо наш День Незалежності, коли ми збираємося разом, і цей день набув для українців високого славетного значення, тому що та хода, яка відбувається в рідному місті і в Києві, сповнена неперевершеної гордісті, що ми — українці і ми готові відстоювати своє право жити в незалежній державі.
Отже, поки мені з цим сьогодняшнім днем не все зрозуміло. На світанку була повітряна тривога. Вранці, після рутинних душа та сніданку, поїхала плести марушки та різати сітки. Мені і моїм друзям не треба особливого дня, щоб сказати один одному — Слава Україні! Героям слава! Але, щоб виглядати толерантною, не стану заперечувати, а почекаю, що далі буде з цим штучним святом.
Додам лише: Слава Нації! Смерть ворогам!