Віталій Портников, думку якого я поважаю, нещодавно дав змістовне інтерв'ю ВВС.
Як боляче усвідомлювати та признавати вголос, що наш шлях не той, що на три тижні був накреслений арестовичем, не проти ночі буде згаданий. І хоча, як моя добра знайома каже: «де Портніков, а де я?», все одно кортить трохи додати свого бачення на нашу удачу у приєднанні до НАТО.
Після того, як я уважно вислухала-перечитала останні публічні вислови шановного Байдена у Вільнюсі та потім, в мене з'явилося таке відчуття, що нам на щось натякають. Якщо розглядати обіцянку, яку надали Україні, в «порівнянні зі світовою революцією», усе йде добре. Зрозуміло... А з другого боку, як людина, якій болить кожна наша втрата на кривавій війні, я заплющую очі і волію, щоб Перемога настала якнайшвидше і все, що обіцяють, сталося.
Так який натяк я почула, чи мені так цього хотілося, що я це й почула?: «Думаю, поки не закінчиться війна»,- сказав дядько Джо на запитання, скільки, на його думку, знадобиться часу для вступу України в НАТО. А знаєте, що буде одразу після Перемоги? «Країни G7 сприятимуть реформам в Україні, які потрібні для членства в НАТО» (С) — Це ж відновлення та зміцнення демократії, тобто — вибори. Навіть не буду перераховувати що саме перед виборами громадськість хоче запитати, вже сьогодні, у влади. А це тільки початок. Так от наш старший товариш сподівається, що договір з НАТО з боку України підписуватиме достойна людина. І я такого хочу
