Брязь! Брязь! Лусь! Дзень! Бах! Бабах! АААААААА!!!!!
Дзенькіт шабель, постріли мушкетів і пістолів, іржання коней і гарматний гуркіт долинали із клубів порохового диму і куряви, і змішувалися в дивовижну симфонію ненависті і смерті.
Це українці вбивали українців.
Ті ж самі українці, що раніше, всього за десять років перед тим, разом громили круля, царя і султана. Разом і під одним прапором. І ніхто не міг їм протистояти — ні орда, ні європейські гармати, ні північні бєрдиші і піщалі.
А тепер вони були під різними прапорами і з різних боків. І знову ніхто не міг їм протистояти, крім них самих.
І чорна рілля була кулями ізорана, і білим козацьким тілом зволочена і українською кровію щедро полита.
І ворони вночі клювали ясні козацькі очі і не було кому свічечку запалити, китайкою очі накрити, високу могилу насипати і калину посадити над Лаврінами, Михайлами, Грицями і Максимами.
Над Україною вставало криваве сонце Руїни.
Після кожної такої битви все менше і менше залишалось козаків і все більше українських міст займали московські окупаційні гарнізони. Аж поки українська держава зменшилась до розмірів Січі. Та і то Задунайської — на землях гостинного султана, якого ще недавно горді і незалежні козаки посилали в своєму листові голою задницею їжака вбити. А скоро і тієї Січі не стало.
Зате плодилися і множилися роди старшин і полковників.
Після кожної братовбивчої різні черговий старшина колишньої Української козацької держави ставав багатший і заможніший, отримував гроші і землі від царя, а діти і родичі його отримували дворянство в Московії.
Виявляється бути старшиною над козаками — надзвичайно вигідна справа — сам не воюєш, не стріляєш, шаблею не рубаєшся. Лише спостерігаєш з горбочка в німецьку зорову трубу як сірома українська бере один одного на ножі за помахом твоєї булави. А потім тільки і справи,що підписати чергові «статті» з царем-батюшкою і отримати титул графа і десяток тисяч кріпосних.
Козацьку державу знищили не московські воєводи, не турецькі аги і не польські крилаті гусари – її знищили свої власні старшини-запроданці.
Причому продавалися задешево — хто за хутірець порядний, хто за ставочок і млиночок, хто за пасіку.
Коли до російського царя Петра І перебіг один із козацьких старшин, щоб донести де стоять війська Мазепи, то Пьйотр Вєлікій поплескав його схвально по щоці і сказав: «Спасіба, хахльонок!». І дав срібного рубля з гаманця.
А потім був Батурин. І була різня,де московські «чудо-богатирі» піднімали на штики дітей і жінок. І плили тисячі плотів по Сейму і Дніпрі із розп'ятими козаками.
Зате у «хахльонка» був срібний рубль. І відбиток царської п'ятірні на щоці.
