Ранок в фірмовому потязі «Львів — Київ».
Провідник будить сонних киян і попереджає що туалет закривається. Хто не встиг — я не винен.
Ніби залишок сну – вулична кав'ярня, кава у філіжанці, вишневий штрудель і бабуся Цоня у середньовічному вікні навпроти, як розказує нам про те, що раніше тут жили теслі, а потім була римарня, а за совітів не було ніц, а зараз всі «кур'ять і кур'ять».
Ніби не було вчорашньої площі Ринок, лагідних і «домашніх» трамвайчиків, прекрасних шпилів барокових соборів, кривенької затишної Вірменської вулички, привітних і гонорових львів'ян, які принципово нікуди не поспішають і ретельно підбирають із своєї улюбленої бруківки кізячки своїх улюблених песиків в пакетики.
Тільки спогад про місто для людей. Таке затишне, чомусь дитяче і «своє».
Пролітають за вікном останні соснові ліси.
Сходить Сонце.
З тяжкого туману горілих торфовищ виринають похмурі сірі багатоповерхівки і шляхопроводи.
Серце стислося — Невже знову?!
Невже знову повертатися в царство безкінечних вуличних корків, розпеченого бетону, смітєвих контейнерів і огидних торгівельних центрів?
В какофонію московського шансону і попси в суміші із російкомовними газетами, телебаченням і жлобським зросійщеним суржиком.
Таке враження, що тебе зранку, за якісь гріхи, прибили брудним мішком.
І ти кліпаєш очима на знайомі пейзажі і все не можеш виплюнути з рота липку пилюку.
Де ти, мій Києве, якого не можна не любити?
Де твої чарівні каштани і фонтани, навколо яких можна посидіти, погомоніти і пограти в шахи?
Де твої вуличні маленькі недорогі кав'ярні, в яких можна присісти навіть незаможному студенту і його не випхають звідти гламурні і пихаті офіціанти ?
Де той чарівний шарм тихих київських вулиць в шелестінні лип?
Де ти, український Києве?
Мовчать коробки скляних багатоповерхових монстрів.
Мовчать кілометри однаковісіньких обдрашпаних багатоповерхівок спальних районів.
Мовчать незмонтовані прольоти мостів.
Мовчать розпечені гектари бетонних ФЕМів і вирубані під забудову парки.
Мовчать, нашвидкоруч натикані в самих історичних місцях щоб «помітити територію», московськопатріархальні зруби капличок.
Мовчать прибацані ТРЦ і каркаси недобудованих бетонних мурашників для людей – термітів.
А головне мовчать падлюки-архітектори і падлюки-забудовники.
Мовчать падлюки – захопники і падлюки – дерибанщики.
Мовчать падлюки-чинуші і падлюки-торгаші.
Мовчать падлюки-політики і падлюки-хабарники.
Мовчать нові Прокуратори.
Ті, які ненавидять наше місто.
Ті, які прийшли в мій Київ як варварська орда, що намагається пограбувати, відкусити, знищити,нацарювати і здриснути потім із вкраденим і награбованим із спаплюженого міста, в якому жити неможливо.
А можна тільки існувати.
В термітниках серед сміттєвих баків і бетонної бруківки.
Від роботи до роботи, від зарплати до зарплати, від народження до смерті.
І всюдисущі борди «Вибери нас! Ми зробимо твій Київ нашим!»
І пика чергового Прокуратора в плащі з червоним підбоєм і краватці від Армані.
Вечори в оксамиті,
Мов щастя прибій.
Як тебе не любити, Києве мій….