Ой визволи, Боже, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
(Дума про Марусю Богуславку)
До моєї тітки в село Угловату на Черкащині переїхала родина з окупованої частини Донеччини.
Російськомовні. В українське село. В глибинку.
Сільрада виділила їм пусту хату.
Там бабця жили, та вже не стало їх. Тільки рушники на фотографіях на стіні залишилися. Знаєте сільські фотографії? Там де дід з бабою молоді поруч, а тут же фотка де онука на велосипеді з бантиками, і син в армії у картузі, і чиєсь весілля, і чиїсь похорони, і родина з немовлятком на руках — купа фотографій в одній рямці під шклом.
А ще в хаті стіл старий дубовий від прадіда, мисник під тюлем коло печі, шафка та ліжко, та диван старий, та лавки коло столу. А ще вишивки на стінах. І нікого. Тільки домовик схлипує в куточку стиха. Пуста хата, покинута.
А в наших селах таких є багато. Взагалі на тітчиній вулиці залишилося якщо із п'ять заселених хат то добре.
Потікала молодь із села, поїхала в менеджери і дистрибютери найматися, та так і не повернулася.
От і стоять хати, заростають двори і городи.
А місця золоті ! Земля чорна і масна – на хліб можна замість масла і ковбаси класти. Ну то я жартую.
Городи над річкою, рибка і природа. Ну що я вам про сільську пастораль розказую? Ви і самі мабуть у селі придивилися собі дачку і раз на рік туди з родиною приїздите під грушкою посидіти і картопельки молодої з редисочкою навернути. А ще у сусідки баби Олі молочка від корівки спожити собі на здоров'я.
Ну та це влітку у відпусточку добре. А весь рік у селі працювати треба.
А як до цього незвичний? Біда?
Ха! Ми ж не кацапи срані а українці. То не біда для нас, то перехід на вищий щабель існування.
От зараз на прикладі донецьких переселенців я і розкажу.
От приїхали із клунками на стареньких жигулях на останніх краплях бензину. В хату зайшли, сіли на старий диван і на ліжко і на лавку, і зажурилися.
Бо ще вчора мали квартиру, роботу, спокій, майбутнє. А тут? Нічого немає. Навіть поїсти ні з чого зварити.
Коли це – дер, дер в двері!
Як у казочці про солом'яного бичка. Тільки не вовк і не ведмідь з лисичкою, а сусіди з вулиці, та з іншого кутка, та з усього села.
Той мішок картоплі на кравчучці везе, та — цибулю і бурячків з погріба, той – сало і тушонку домашню, а та – каструлю борщу гарячого з квасолею і хлібчик домашній. А той причеп дров для печі привіз.
А потім білизну, подушки, фіраночки, відра і ложки, та і віника притаранили.
Геть чисто як придане на весіллі. Все що треба.
Не без того що і копійочку давали. То взяти не соромно – то не милостиня. То – толока українська. Наша національна традиція.
Це як у кацапів, тільки навпаки.
Не красти і грабувати, а допомагати сусідам.
Дивляться донецькі на черкащан і дивуються. От ніби бандерівці і хвашисти прокляті , що і печатки ніде ставити, а виявляється найкращі і найдобріші люди на землі. А в тілівізорі кацапи розказували про людожерів і катів кривавих. Може набрехали їм? Га?
Коротше, дзвонить тітка вчора і розказує які хороші сусіди у них з'явилися.
І кладочку на ставку нову зробили, і порядок в хаті і коло хати. І на городі працюють і на роботу ходять. І є з ким поговорити, і дітки їхні в школу пішли. А працювати на землі виявилося не тяжче ніж під землею в шахті.
І хата не пуста знову. І котик прибився. Якраз такої масті як і домовик. Граються разом у запічку.
А вчора господар новий «донецький» тітці коропа приніс – сам наловив і сусідам пороздавав. Просто так.
Навчився і він толоки української.
Видно земля наша добре впливає і лікує душі людські.
Не тільки світу що в телевізорі виявляється.
Ну та ми про це з діда прадіда знаємо, тільки забули трошки.
