Хотів знову написати про «братів-криссіян», але подумав навіщо перед Днем Незалежності про всяке лайно згадувати? Отож напишу про хороше.
Дарвін помилявся.
Не вірите? Ну подумайте логічно. Якби, згідно його теорії, виживав сильніший, то життя на Землі вже б давно закінчилося.
Якийсь супер-пупер хижак ще б мільйон років тому зжер би останнього віце-супер-пупер хижака, який перед цим зжер би всіх попередніх, і залишився б сам і здох би від голоду.
Ну це так примітивна преамбула до основної думки.
А думка у мене, значицця, була така. Якби перемагали і виживали руйнівні і деструктивні сили, то життя взагалі і цивілізація зокрема давно б закінчилися. Життя це взагалі живий організм розміром із Всесвіт. А тепер уявіть, що якась частина організму повністю знищує іншу частину. Що буде з організмом? Правильно – він врешті решт загине від сепсису.
Не знаю де саме знаходиться той таємний регулятор-запобіжник, який зупиняє невмотивовану агресію і саморуйнацію в природі, про який не згадав Дарвін. Але він точно існує.
І виживають не сильніші чи хижіші, а ті, хто допомагає один одному. Ті, хто творять прекрасне, а не ті, хто його нищить.
І нехай таких небагато, але один праведник вартує більше мільйона ґвалтівників, катів і вбивць.
І саме він веде за собою людство, а не вони.
Інакше людство було б зґвалтоване, закатоване і вбите.
Коли вірмени рятувались від геноциду, то забрали із собою не золото і коштовності, а книги, по яких учили дітей.
Одна Жанна, маленька Ля Пуссель, зробила більше ніж всі лицарі окупованої Франції разом узяті.
Один полонез Огінського зробив більше ніж всі повстання розтерзаної Польщі.
Один Кобзар зробив більше, ніж всі національно-визвольні рухи замученої України.
Народ об'єднує не цар і не армія, а те прекрасне, що є в народній культурі, традиціях і ментальності.
Те малесеньке і ріднесеньке, яке сидить глибоко в душі.
Самий лихий і грізний імператор, чи завойовник в останні миті життя згадує не велич тріумфів, не гори золота чи поклоніння народів, а те, як він ніс до мами забитий пальчик щоб поцьомати, і те, як тато підкидав його до неба і сміявся найкращим сміхом у світі.
Недарма ж у всі часи, завойовники і окупанти в першу чергу палили книги і знищували артистів, музикантів, письменників, науковців, вчителів. Тих Праведників, які вели за собою народ, і які були сильніші і важливіші за армію і золоту скарбницю захопленої країни.
Нещодавно довелось мені їхати через містечко Смілу. Зупинився щоб попити каву.
Дівчина, яка приготувала мені лате, перед тим, як віддати стаканчик взяла якусь пляшечку і дивовижним чином намалювала краплинками шоколаду на білій піні прекрасну квітку. Потім тоненькою паличкою підправила пелюсточки і вручила мені те чудо, яке гріх було пити, а тільки милуватися.
Я здивовано запитав, чи це якось спеціально навчають продавців кави, щоб підвищити попит.
А вона сказала, що це вона робить просто так, від себе. Щоб було красиво і приємно.
Мені стало гаряче не від кави, а від того, що я доторкнувся до Великого.
До цих пір не можу відійти від того, і зберігаю в душі те прекрасне почуття.
Ці квіти цвітуть в душі нашого народу.
В найтяжчі часи, під час воєн і голоду, дівчата вишивали хлопцям сорочки просто вовною, бо не було ниток. Тож якщо побачите сорочку із вовняною рудою вишитою квіткою, знайте – то сорочка зроблена з найчистішою любов'ю. Як поцьоманий забитий пальчик. Як мальва під вікном.
Всі знають, якщо десь на безмежних теренах дикого Каtcапстану, в якомусь дворі ростуть квіти замість звичних бур'янів, значить там живуть українці.
В Україні раніше по селах не було замків. Коли йшли на роботу, то просто підпирали двері паличкою. Щоб кури не заходили. А на столі завжди стояло молоко і хліб рушничком накритий. Подорожній міг зайти в будь-яку хату, поїсти, попити. Подякувати хаті, рушничком втертися. Підперти двері паличкою знову і йти собі далі. А зараз просто виставляють на вулиці яблука і сливи — те що вродило добре. Пригощайтеся подорожні.
То квіти душі із запахом молока, хліба і яблук.
Я бачив «Кобзар», який переховували від каtcапських комісарів,закопавши в землю. Книжка там зітліла від вологи, але кожна сторіночка, кожний клаптик, що зберігся, був прошитий ниточками до шматків полотна, щоб не розсипалася. Кращого і красивішого гаптування у світі бути не може. Слова теж можуть бути квітами.
Майдан насправді розпочався не тоді, коли ми вийшли на головну площу країни. Він розпочався тієї лютої зими, коли засипало дороги і машини на трасі, і там замерзали люди. А тисячі киян на своїх кайєнах і ланосах кинулись рятувати, витягати, відкопувати їх, відігрівати і годувати, не зважаючи на небезпеку і холод.
Тоді на снігу розцвіли квіти душі народної. Невидимі,але прекрасні. Із запахом бензину, бутербродів і гарячого чаю.
Майбутнє не за арміями і війнами, не за капіталами і окупантами.
Майбутнє за тією дівчинкою, що малює квіти просто так, для душі.
За тими геймерами, які покинули свої монітори із «Сталкером» і кинулися боронити палаючі барикади.
При цьому не розбивши жодної вітрини чи автомобіля. І які, в перевах між боями, читали книжки по філософії і історії мистецтв.
І за мамами, які цілують пальчик і співають «Котику-коточку».
І за татами, які приносять пиріжка «від зайчика».
Майбутнє за тими, хто має у душі квітку народу свого.
Може її не видно, але вона обов'язково розквітне у свій час.
Я це знаю.
