Я рідко коли щось прошу.
Взагалі стараюся без цього обходитися.Як нема , то обійдуся якось.
Але тут випадок унікальний.
Я просив пані Лесю Поліщук прийняти від мене запрошення на site.ua. ,щоб опублікувати свій допис.
А вона відмовилася. Каже що не хоче писати тут, бути «білою вороною».
Мені мало трапляється таких текстів, які б були співзвучні моїм думкам і почуттям. Тому я попросив дозволу у неї ,щоб опублікувати це на сайті- щоб більше людей прочитало.
Пані Леся дозволила.
Примітка- описана реальна ситуація із реальними людьми. Практично документальний запис. В Білій Церкві. Люди так говорили і так діяли насправді в тій ситуації.
Прошу не шукати тут якоїсь прихованої задачі чи спеціальних перекручень.
Як живемо, так і написано.
Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий треш, у вигляді трендячої по телефону продавчині,
яка так зверхньо каже бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) «Да сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє»
А бабуся киває головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з зав'язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по дві.
Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається перед фарбованою вгодованою телицею «Ой вибач доню, шо то старість, не дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються».
А «доня» ізрєкає «задралі уже, убогіє» і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях.
І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього світу.
І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на продавчиню, кажеш їй крізь зуби «Кілограм цукерок, отих, самих дорогих» і вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб*язком, нещасні сімдесят з копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок.
Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже.
І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за прилавком.
А «нєубогая» мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами «пожалуйста».
А у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого, виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.
А потім хтось торкає тебе за руку.
Ти повертаєш голову і бачиш молоду дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю «Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра».
Потім з магазину виходить мужчина у віці, з замазиними мазутом руками і протягуючи якийсь непрозорий пакет додає «І це теж віддайте».
А тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по жменці цукерок і тицяє нам усім в руки.
«По моєму покійному дідові сьогодні десять років, беріть діти, помяніть його».
Тремтячою рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет мужчини і вкладаєш ручку пакету в руку бабусі.
Шепочеш «Візьміть ось ще» і тікаєш, бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід «Молитимуся за вас діти, спасибі вам, мої рідні»...
І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається....
