Двоє кохали одне одного, родичі все зіпсували, вона вийшла за іншого, перший раптом повернувся, усі пересварилися, і
закінчилося це дуже погано.
Позитив масової культури в тому, що вона хоч якось доносить хоч якусь культуру до хоч якихось мас. Негатив у тому, що маси, ознайомившись з культурою одразу намагаються проголосувати за її явища в один єдиний зрозумілий для них спосіб – масовістю.
Масовість не тільки в кількості осіб. Кількість грошей – теж масовість. І виходить, як у відомій радянській кінокомедії — «тот кто нам мішаєт, тот нам і паможєт».
Добре, коли люди масово знайомляться з культурою. Демократизм влади мас є неодмінним атрибутом сучасного світу. Культура – в широкому розумінні — у всій історії людства ніколи не була надбанням мас. Культура – це про обмеження і умовності. Маси не люблять обмежень і умовностей. Нажаль чи на щастя. І це при тому, що найбільш свідомі – з точки зору категорії справедливості в історичних процесах – діячі, щиро прагнули донести культуру саме в маси, які її моментально спрощували і утилізували – одним словом – знищували.
Те явище у театральному світі, яке умовно називається «театром абсурду», надзвичайно зручна і зброя і мішень для будь якого «антикультурно» налаштованого масовика-затєйніка. В найбільш спрощеному вигляді — можна надрукувати набір слів і гордовито відкинувши назад голову проголосити себе «непойнятим» генієм. Можна намазюкати пензлем по полотну і виклично назвати роботу «наслідуючи Поллака №6». І можна йти осінньою вулицею міста і побачити раптом в оголених гілках точну копію Поллака. І потім дізнатись, що насправді мереживо плетива гілок має суто органічне підгрунтя. Тобто, гілки ростуть не кашею-малашею, яку начебто навоськав Поллак, а по визначним природою законам. А згодом іще можна дізнатись, що Поллак уважно вивчав геометрії гілкових розгалуджень і нічого собі не «калякяв» в принципі. І лише тоді, раптом, темну сцену освітить чітка, яскрава в темноті пляма світла і все раптом стане «ясно». Та варто освітлювачу вимкнути «пістолет» і ви попадаєте у (дуже дуже дуже темну матерію), де невидимі Мерджорі, Шекспірові тіні Марло і Бекона та аватари Гомерів.
В царині «театру абсурду» зі Стоппардом легше. Він радше соц-реалістичний абсурдист, ніж абсурдист-бабуіст. Нам легше – йому важче. Важче тому, що складні думки і почуття нелегко передати простими словами. Легше – тому що прості слова краще зрозумілі.
П'єса театру абсурду без чіткого сюжету в стилі постмодерністського концептуалізму – це якраз про мавпу із пензлем за мольбертом.
Ми достеменно не відаємо і ніколи не дізнаємось, що таке хотів вкласти автор, якого називають Шекспір, в слова монолога «Бути чи не бути». За чотири століття цей текст був насичений такою кількістю таких різних смислів і почуттів, що тепер – через чотириста років в партері канону – це глиба, яку нікому, ніяк і ніколи не збагнути. Явища такого штибу – неосяжний простір всесвіту, який не має ані початку, ані кінця в яку б шкарлупу горіха його не сплющили. Природа виникнення подібних явищ не має жодного значення ані для їх існування, ані для їхньої фундаментальності. Це явища на кшталт магнітних полів — невидимих, неосяжних, невідчутних. Про які можна скільки кого завгодно пробувати переконати, що вони не існують, та досить раптом, наче в страшному сні опинитись на самоті у далекій холодній нічній лісовій гущавини і ви вже відчуваєте, бачите і знаєте, wer reitet so spät durch Nacht und Wind.
Так що абсурд, як магнітне поле, однаковий для бабуінів і людей. От тільки останні наділені здатністю відчувати і думати. За сюжетом легко слідкувати, йдучи на шворці автора. Жахатись потворних видів, хапатись за серце від стрімкості карколомних поворотів чи милуватись сценами любовних втіх.
Натомість «Бути чи не бути» — це не про сюжет. Не про причинно-наслідкові зв'язки і логічні умовиводи. Це саме про того, хто мчить durch Nacht und Wind і вже чотири століття і затягує за собою зоряним сукупченням тіні, думки, почуття всіх, хто хоч раз невідчутно відчув його присутність. Тому і Welt-schmerz.
«Розенкранц і Гільденстерн мертві» — якраз про це.
І от спробуйте уявити собі, як можна поставити таку п'єсу? Поставити її так, щоб половина залу не пішла іще до сімдесят шостого кону «орлянки».
Легко три години відсидіти у м'якому фотелі за столом журі театрального фестивалю в передчутті фуршету аби великомудро підсумувати «Глубоко копаєт!». Масовість театру має значення в першу чергу для театрального буфету. А спробуйте-но продавати квитки після вистави. Ось і виходить, що успіх масовості і театральний збір настільки обернено взаємозалежні, що залежні вже взаємообернено. Бо ви йдете на південь, туди де схід. А схід там, де ви думали, що це північ. Тим часом сонце світить ліворуч. Отже – ви читаєте Стоппарда. Вам пропонують Стоппарда, який пролітає повз вас за півтори години. В якому кожен рух, кожне слово бринить у вас всередині магнітною стрілою, якщо ви слухаєте і дивитесь. Точніше – якщо ви чуєте і бачите.
Ви бачите цілісну, збиту, без швів склеєну, автогеном заварену виставу.
У поле вашого зору попадають недоліки побудови мізансцен, акторські ляпи і невдачі, постановочні неточності і купа іншого сценічного непотрібу, який там, в той момент не має для вас абсолютно ніякого, жодного значення.
Якщо ви чуєте і бачите, у вас нема ані часу, ані бажання відволікатись. Ви взагалі втрачаєте відчуття часу і бажань. Ви не знаєте, чи ви слухаєте і дивитесь Стоппарда чи цю режисерку… як там її прізвище?
Сучасна українська сцена, захоплена позірно-касовим зростанням інтересу до театру, вигинається Тонким перед Товстим і завзято пропонує постановки «за мотивами» і на догоду нещадно ріже оригінальні авторські тексти. На відміну від чеховського наш Товстий навіть не помічає підміни. Успіх пропонованої галамазі вимірюється не драматургічними критеріями але словом «заходить».
Так, нам леrко писати, ми не складаємо дебети з кредитами, не залежимо від державно-муніципального фінансування і не в наших касах актори отримують копійки. І публіка наша любить те, що любить. Як колись давно казав про зйомки в рекламі один дуже популярний у радянського масового глядача нездара на прізвище Боярский (майже дослівно мовою оригіналу) — «я актер и если мне заплатят десять тыщь долларов я хоть перезерватив на голову надену».
Фі?
Фе?
Питання в тому – як і чи далеко сягає «моє бачення» кожного «трендового» режисера, який може поставити «Глибока глотка 2», скромно зазначивши в дужках (за мотивами «Ромео і Джул'єтти». Авторська версія). В наш час, коли кожен фізіологічний отвір має безумовно рівні права, в порядних країнах, де дотримуються правил рівності громадян незалежно від місць справлення нужди, існують окремі магазини і кінотеатри, де кожен може знайти собі репертуар за бажанням. Чого гріха таїти.
Отож, у випадку з TBD маємо три залізні – броня! – статті кодексу архівної радянської глядацької цноти із приписом «довічне» — зміна назви, за мотивами і текст наче із шредера.
От, тільки, магнітне поле. Перед нами, якимось незбагненним, несподіваним, в супереч усьому можливому чином не потвора Чудовиська масового психозу а, пробачте, Красуня.
Точніше навіть не так – перед нами Стоппард. Stoppardus verus, якщо бути точним. Так, не в панорамному об'ємі віртуального шолома. Виключно давно забуті чорно білі анфас і профіль.
І це працює на всі 100!
Тут Стоппарда – немов на шальках терезів — рівно стільки, на скільки у вас вистачить сили на півтори години. (Погодьтесь, задоволення не можуть продовжуватись вічно.)
Тут – о, Богове! – не просто скорочений але місцями ВСТАВНИЙ текст! Чи це не Юдекка, Дуранте Алігієровичу?!
Лиш вишній голос підказує – Sie ist gerettet! (Це я про режисерку, якщо що.)
Як? Як?Як? Три питання – які залишаються без відповіді. Студентка (!) змогла зробити таку виставу? Здійснити це диво – подарувати Києву (Україна) Стоппарда?
Не тому, що хороша режисура, не тому, що гра акторів, не тому що і не в тому що. Якраз навпаки і наперекір усьому можливому.
Вистава дивиться напрочуд легко, навіть в акцентовано напружених сценах. На кожного мудреця тут доволі простоти. Сльози не капають, волосся не піднімається, мозок не кипить. Зрушені магнітним полем складні питання пояснюють вам простоту і непотрібність їхнього розуміння, залишаючи вас без відповіді, проте не розчарованого від невизначеності але зігрітого приємним відчуттям долучення до чогось такого — більшого. Причетність до загадки складного, без розчарування у невдачі його збагнути. Така собі півторагодинна «пірн-ванна» після якої хочеться сказати: «І я там був».
Якимось незбагненним чином це нарешті сталося. Як з неба впало. Ми вперше дивимось такого рівня класу і майстерності спробу презентувати такий складний матеріал. (Не бийте, панове! Не винен я! Вона сама прийшла!) Підкреслюю – не про визначення мізансцен, не про створення образів, не про акторську гру і не пердачу смислу. Це про згусток на сцені, який переповнений Стоппардом і виключно Стоппардом і у такому форматі, який — якщо не до світу асурів і девів — до світу людей сягає безсумнівно. Режисерка розбила довершеної форми вазу витонченої драматичної порцеляни Стоппарда але зробила не кінцугі, де кожен шов був би позначений благородним металом. Жодних швів і жодного блиску золота. Розбита і перетасована, вся складена заново, з прозорої порцеляни посудина світу Стоппарда просвічує рівно як недоторканий оригінал і так само чисто бринить.
Як? Не знаю. Чи це результат титанічної роботи? Чи це просвітлення? Чи прояв темних сил? Чи це та неймовірна Стоппардівська закономірність де 92 рази підряд випадає орел. Закономірність, яка «здається випадковістю, з відстані часу» але «виявляється лише ще однією формою закономірності», яку «ми називаємо» «випадком лише тому, що не бачимо всіх причин. Проте варто лише припустити, що випадковість може бути лише іншою назвою долі, і кожне, навіть найдрібніше рішення починає здаватися не вибором, а виконанням уже написаної ролі.»
(Каюсь, це ще одна переінакшена думка Стоппарда, вжита у початкових репліках Гільденстерна. Але нехай кине камінь той, хто знайде кращий передпоказний анонс.)
Чи це залишиться з нами надовго, чи загубиться в часі, чи зникне як зникли the Eagles у «готелі Каліфорнія»? Невідомо.
Коли кудись привозять на показ світовий шедевр, до нього шикується нескінчена довга черга охочих хоч краєчком ока глянути на справжню красу. Нехай хоч на мить але побачити на власні очі.
Ви серед тих щасливчиків у кого така можливість є.
Важливе зауваження:
Якщо ви попадете в це театральне приміщення на цю виставу (два склади! і різні) на вас чекає не першої новизни інтер'єр, благенька глядацька зала із простими стільчиками, простенький реквізит. Одним словом – нічого особливого. Ніяких Дантів і Шекспірів, жодного акторського гламуру, суцільні ноу-нейми — одним словом зачовгана банальність у своїй первозданності.
Але ви сідайте і дивіться.
Виставу цієї режисерки.
P.S. Буфет є. Лише майте на увазі — пива не пропонують.
