Як громадянин України, який щиро переймається долею нашої країни у цій виснажливій війні, мені важко і далі мовчати. Ситуація у вищому військовому керівництві викликає в мене величезне занепокоєння, і я вважаю за необхідне відкрито висловити свою думку.
Після звільнення Валерія Залужного з посади Головнокомандувача я сподівався на справжні зміни та оновлення у Збройних Силах. Проте, здається, ці сподівання були марними. Призначення Олександра Сирського супроводжувалося низкою кадрових рішень, які ставлять під сумнів здатність нового керівництва провести необхідні реформи.
Найбільше занепокоєння викликає його найближче оточення. Анатолій Баргилевич, новий начальник Генштабу, звинувачується у збільшенні бюрократії та фактичному знищенні системи територіальної оборони. Олександр Павлюк, командувач Сухопутних військ, за свідченнями багатьох, хаотично управляє військами, безглуздо ротує командирів і часто дозволяє собі емоційні спалахи. А призначення Ігоря Плахути, людини, причетної до розгону Євромайдану, взагалі видається абсурдним у контексті цінностей та ідеалів, за які ми воюємо.
Але найбільший жах викликають дії безпосередньо самого Сирського на чолі війська. Здача Авдіївки, просування ворога під Роботиним і катастрофічний Харківський наступ росіян — усе це сталося за його керівництва. І якщо з Авдіївкою ще можна знайти якісь виправдання, то Харківщина лежить цілком на його совісті.
З перших днів було помітно відсутність належної підготовки до оборони. Не пристріляні позиції, не облаштовані фортифікації, безладне залучення резервів і підрозділів спецпризначення. А рішення розпорошити бійців мотивованих підрозділів замість використання їх як єдиного загартованого підрозділу взагалі межує з божевіллям!
Ситуація з мобілізацією також жахлива. Попри зміни в законодавстві та обіцянки оптимізувати процес, ми не бачимо жодних покращень. Навпаки, невдоволення серед населення тільки зростає через безлад і некомпетентність відповідних структур.
А от що справді викликає моє обурення, так це неефективне використання військової допомоги наших партнерів. Удар дорогими високоточними ракетами по звичайній паромній переправі — це просто плювок в обличчя всім, хто виборював цю допомогу для нас! Як ми після цього будемо дивитися в очі нашим союзникам? Та й чи надовго вистачить їхньої підтримки при такому марнотратному ставленні?
Сумно визнавати, але команда Сирського досі працює в старій парадигмі, ігноруючи критичні проблеми, не прислухаючись до конструктивної критики та продовжуючи знецінювати людське життя. Жодних ознак справжніх реформ, оновлення або хоча б розуміння викликів сучасної війни.
Звичайно, я можу помилятися, і в мене немає доступу до всієї повної інформації. Крім того, моє бачення може бути упередженим. Але я щиро сподіваюся, що Сирський ще встигне виправити ситуацію, довести свою компетентність і продемонструвати здатність приймати самостійні та виважені рішення. Реальні перемоги, ефективне використання ресурсів та розв'язання нагальних проблем мобілізації — ось що змінить мою думку та відновить довіру громадян.
Бо на жаль, наразі мушу визнати — з такими керманичами важко розраховувати на швидку Перемогу. А ми всі так хочемо, щоб ця кривава війна нарешті завершилась! Слава Україні!
