Ця розмова сталася (але це не точно) ще навесні. Такий собі початок нового життя героїв цієї книжки (сподіваюся, що книжки).
- Чого такий незадоволений?
- Та щось заїбало все, якщо чесно. Всі ці воєнкоматі, черги, товпи людей — куди не ткнись, вже все, бла бла бла, приходьте завтра. Або бла бла залиште свої дані, ми з вами зв'яжемося. Хрень якась.
- Таки ніде і нічого?
- Угу. Це якийсь анріал квест, попасти до ЗСУ.
- Ти зараз куди?
- Та вже нікуди, типу гуляю.
- То я до тебе приєднаюся, бо теж робити нічого.
Вже не холодний, але ще не жаркий весняний вітер приніс аромат свіжозвареної кави.
- Почекай жалітися. Зараз кави візьму, щоб краще твоє ниття слухати.
- Хіба ж це кава?
- Та зрозумів вже, що у тебе настрою нема. Тобі який?
- Ніякий.
Егор відійшов від кіоску з кавою, щось нерозбірливо бурча собі під носа, оставив Бодю стояти в черзі. Невдовзі, розмова продовжилася.
- Ну, а ти що?
- Та теж саме що у тебе. Як пороблено. Хреново бути неслужившими жмихами без військової спеціальності…
- Доречі про жмихів. Сьогодні почув що наш Колумбайн вроді як набирає бажаючих в якийсь підрозділ, чи щось подібне. Треба спитати у нього.
- Думаєш?
- А чого ні.
- Угу…
Розмова підвісла в повітрі, ніби підспущена гелієва кулька, що не може ні впасти до земли, ні взлетити в небо. Через кілька довгих тягучих секунд мовчання Егор зупинився.
- Коротше, я зараз схожу до Колумбайна, узнаю що там у нього за двіж. Ти зі мною?
- Та ні, але ти й про мене не забудь якщо там дійсно щось цікаве. Добре?
- Добре.
- Ну бувай тоді.
Далі буде.
Зараз прототіпи ціх персонажів в шпіталі, тому допомога буде дуже в тему.
PS всі «розмови» крім цього блога на site.ua можна знайти або в фейсбуці по тегу #Вигадані_розмови_сонечок_які_ або в телеграм-каналі https://t.me/vygadany_rozmovy
PPS Буду дуже вдячен за репости, вподобайки та коменти
Як допомогти:
Приват: 4731185621550612 Андрій Федоришин
PayPal: PayPal.Me/afeanor або [email protected]
