Серед різноманітних назв, що використовують історики культури для описання шістдесятих років минулого сторіччя, є одне, що на мою думку ідеально характеризує феномен контркультурної революції : «час дітей квітів». В ньому спрацьовує не тільки посилання на хіповський двіж, хоча, без сумніву, воно є основним. За своєю природою квіти надзвичайно різні: багаторічні, що квітнуть достатньо довго; квіти на деревах, що квітнуть у певний сезон і визначений час. Однак більшість людей все ж асоціює квіти з чимось яскравим, гарним, але вразливим. Так само і переважна частина починань культурної сфери, що з'явились у період контркультурної революції — яскраві, різнобарвні, але вкрай недовговічні. Чи то вокально-інструментальний ансамбль, чи то субкультура, чи то журнал, про який я сьогодні намагатимуся писати. На відміну від Роулінг Стоун, що пройшов криголамом від бурхливих, в буянні психоделії шістдесятих-семидесятих до сьогодення, журнал Oz був плоть од плоті контркультурного протесту шістдесятих. Завершилась революція — і Oz помер як і більшість революціонерів після будь-якої революції, задавлені бюрократичними машинами та покинуті своїми прихильниками. Однак починалося все набагато бадьоріше і радісніше.
Навесні 1963 року в австралійському Сіднеї компанія студентів (Річард Невілл, Річард Волш та Мартін Шарп), натхненні виступами Ленні Брюса, покликали у колаборацію свого майбутнього постійного автора — Пітера Гроуза — і вирішили випускати свій власний сатиричний журнал. Перший номер свіжоспеченого журналу вийшов у світ на день Дурня, 1-го квітня. Це була пародія на «Сідней Морнінг Геральд» де поміж усього іншого були статті про пояс вірності та аборт, заснована на власному досвіді Невілла по влаштуванню переривання вагітності для подруги. До слова, на той час аборти в Новому Південному Уельсі ще були поза законом. Перший номер викликав у місті шалений резонанс і розійшовся тиражем у 6 тисяч примірників, що було вельми солідним результатом. Проте крім очевидного успіху, публікація нестандартного, що шокує добропорядну публіку контенту, призвело до обвинувачень у непристойності. Це був 1-й раунд судових позовів, що будуть переслідувати Oz до самого їх закриття і, як на мене, вони завершились нічиєю: з одного боку, молода редакція зажила слави, з іншого — через суперечку щодо історії з абортом Sydney Daily Mirror погрожувала звільнити Пітера Гроуза якщо він не піде з Oz, а Рада морських служб виселила Oz зі свого офісу в The Rocks.
Попри всі халепи Oz не збиралися змінювати напрям. Вони висміювали все, до чого могли дотягтися і що було актуально для тогочасної Австралії. У наступних випусках Oz вперше висвітлив такі гострі соціальні питання як цензура, гомосексуалізм, жорстокість поліції, політика влади Австралії щодо «білої» Австралії і участь країни у в'єтнамській війні, а також регулярно збиткувався з громадських діячів, включно з прем'єр-міністром Робертом Мензисом. Скандальність журналу стала просто захмарною так само, як і кількість звинувачень від «добропорядного суспільства». Судова тяганина не припинялася, дійшло навіть до того, що 1964 року магістрат Сіднею присудив Невіллу, Волшу та Шарпу 6 місяців позбавлення волі із виправними роботами, проте з можливістю внести заставу і подати апеляцію. Застава була доволі значною для трьох молодих людей, тому їх шанувальники вирішили зібрати кошти за допомогою благочинного концерту, що провели в театрі сіднейського університету 15 листопада 1964 року за участі місцевого панк-гурту The Missing Links, учасників популярного сатиричного ТБ-скетчу The Mavis Bramston Show та актора Леонарда Тіла.
Але і на цьому проблеми з австралійським суспільством не закінчились. Не юристами єдиними, як-то кажуть. В одному з номерів Oz опублікував статтю під заголовком «Путівник підземним світом Сіднею», засновану на інформації від двох місцевих журналістів, яка містила топ-20 головних злочинців міста. №1 списку навмисне залишили пустим, проте під номером 2 було ім'я Лен (тобто МакФерсон), якого зобразили до всього ще й стукачем. Згодом, після того як вийшла стаття, МакФерсон навідався до оселі Невілла і начебто хотів з'ясувати, чи були редактори Oz частиною банди конкурентів. Однак це була «пред'ява» Невіллу за «стукача». На щастя, все скінчилось мирно і ніхто з редакції не постраждав. Однак постійні скандали, судова тяганина, переслідування та погрози призвели до того, що 1966 року австралійський журнал Oz припинив своє існування. Волш повернувся до навчання, а Невілл і Шарп поїхали підкорювати Англію.
Якщо хтось читав мої попередні статті, то має уявлення про Лондон 1966-го року. Те клекітне контркультурне місиво стало ідеальним середовищем для австралійських бунтівників і менше ніж за рік вони відкрили Oz вже в Британії. За стилем це був той самий гостросатиричний журнал, однак із певною відмінністю. Шарп, який малював обкладинку, тепер міг робити її кольоровою — до його арсеналу додалися «кислотні» флуоресцентні фарби, фольга. Роботи Шарпа — це «окрема пісня», це настільки культовий культ для сучасних графістів, що на цю тему написані тони матеріалів. Психоделія Шарпа зашкалювала, вона ледве не стікала з обкладинок, плакатів. Вона робила журнал не просто впізнаваним, а унікальним. Oz достатньо швидко стає широко знаним у Лондоні, а в редакції збирається ціла плеяда шалених і талановитих авторів — художник Філіп Мора, фотограф Роберт Вайтейкер, журналістка Ліліан Роксон, ілюстратори, які співпрацювали з The Beatles і Monty Python — Майкл Ль'юнінг, Анжело Кватороччі та Девід Віджері. Можна сказати, що новий британський Oz стає психоделічним рупором епохи хіпі.
Але редакція Oz не була б сама собою, якби її не переслідували поборники моралі. Новий скандал спалахнув 1970-го року. Для відповіді критикам, які стверджували, що журнал втратив зв'язок із молоддю, Річард Невілл запросив школярів 5-х і 6-х класів випустити 8-й номер Oz. Один з матеріалів був присвячений сексуальним пригодам популярного персонажа дитячих коміксів — ведмежати Руперта. Судовий процес по цій справі про непристойність став найдовшим в історії Англії — тривав 3 місяці. Прибічники журналу вийшли на вулиці. До боротьби долучився Джон Леннон: на підтримку Невілла і компанії він написав пісню "God Save OZ".
Втім, як і в історії з австралійською версією журналу, британський Oz теж не проіснував довго. Час спливав, з'являлись нові кумири, а формат журналу був такого штибу, що міг лишатись актуальним тільки тоді, коли знаходився «на гребені хвилі». На жаль, у певний момент автори стали річчю в собі, зафіксувались на звичних для читачів темах, що моментально призвело до значного зниження тиражу в 1971-1972 роках і навіть постійні скандали не рятували становища. В листопаді 1973 року Oz видав свій останній, 48-й випуск і припинив своє існування через найбанальнішу причину — у редакції був борг на 20 000 фунтів стерлінгів, а у журналу «не було читачів достойних цього ім'я» як напише згодом історик культури Джонатан Грін.
Я перерахував чимало розборів польотів на тему причин через які так раптово завершилось яскраве буяння цього психоделічного рупора хіпі. Проте, на мій суто особистий погляд, Oz завершився тому, що його існування було зумовлене самою атмосферою контркультурної революції. Світ став більш-менш стабільним і все — журнал втратив актуальність. Молоді бунтівники подорослішали, перестали ковтати ЛСД відрами, перетворились на поважних леді та джентльменів (або не перетворились, не в цьому суть). Oz був необхідний як уявний друг для суспільства яке дорослішає, як своєрідний психоделічний Карлсон, який, у свою чергу, був потрібен для виправдань, пошуку причин власних безумств. Контркультурна революція в сімдесяті? Та годі, це навіть не смішно.
Переклад Катерини Шененко
Якщо текст «зайшов» — поставте зірочку рекомендації
Стаття написана для petrimazepa.com
