Тож, саміт НАТО у Вільнюсі.
В медіа можна зустріти діаметральні оцінки того, з чим повернулась українська делегація додому: від неймовірного прориву до невимовного провалу. Але істина не десь посередині, а там, де вона є – з цього саміту ми витиснули все, що могли. А може й трішечки більше.
Перелічувати всі фінальні домовленості і декларації не буду, озвучу лише власні найголовніші висновки.
Перше: ми в черговий раз переконались, що ухвалення будь-якого принципового рішення в Альянсі базується на політичній волі країн-членів (де роль першого серед рівних грають Штати), а також їхніх електоральних інтересах і страху перед невідомим.
На сьогодні, очевидно, готовності до нестандартних ходів в контексті конфронтації з росією немає. Але жоден поважний чи неповажний лідер не розпишеться власноруч у відсутності політичної волі для запрошення України в НАТО вже зараз, тому застосовуються різні дипломатичні евфемізми. Їх хронологія приблизно така:
~2008 рік – не берем, бо росія;
~2014 рік – не берем, бо окуповані території;
~2021 рік – території не проблема, але не берем, бо корупція;
~2022 рік – взагалі не на часі;
~2023 рік – берем протягом 90 хвилин, але після війни і так далі.
Зважаючи на це, я не маю сумнівів, що світова кон'юнктура до наступного саміту відрізнятиметься від нинішньої ще більше, ніж нинішня від часів минулого саміту. Наша задача на цей період – всіма доступними методами підштовхувати Альянс до дійсно історичних рішень.
Друге: сама ідея України в НАТО остаточно перестала бути табуйованою. Західний світ дуже повільно, млосно, неохоче, але послідовно долає черговий психологічний бар'єр, і з цієї точки зору кістляві пальці російського ведмедя ньютон за ньютоном втрачають силу хватки. Точка неповернення, яка поставить крапку на російських амбіціях в Україні, маячить десь за обрієм. Нам лишається успішно подолати гірський хребет.
Таким чином, запущені у Вільнюсі процеси можуть – іще раз, можуть (!) – отримати логічний і красивий фінал наступного року на ювілейному 75му саміті НАТО у Вашингтоні.
Отже опускати руки не маємо права, бо попереду в нас титанічна робота з акумуляцією зусиль на межі неможливого. І не тільки у воєнному вимірі.
Підписуйтесь на мої соціальні мережі:
