Останнім часом писати нові тексти стає все важче.
У перші місяці нападу на Україну весь світ був немовби поставлений на паузу. Поки тіло було зайняте виживанням на автопілоті, мозок скеровував погляд у світ внутрішній. Це був час масштабного переосмислення, кризи ідентичності і прощання з дитячими ілюзіями, після чого можна було нарешті роззирнутись довкола. Іноді складається враження, що саме в цей момент решта світу раптом «заворушилась».
Поза сумнівом, повномасштабне російське вторгнення спровокувало руйнацію і без того розхитаного міжнародного порядку, один за одним підпалюючи старі/нові вогнища нестабільності по всій планеті. Та це лише половина правди.
Сьогодні ми тонемо в новинах з Близького Сходу, ще вчора не встигали за повідомленнями з Південного Кавказу, а вже завтра можемо стати свідками війни на Корейському півострові чи у Тайванській протоці. І з огляду на цілковиту зв'язаність подій, все це безпосередньо стосується нас, усе це так чи інакше впливатиме і на наше майбутнє теж.
Але так відбувалось впродовж всієї нашої новітньої історії. Чечня, Західні Балкани, Молдова, все той же Близький Схід, все той же Південний Кавказ, воєнні злочини, етнічні чистки, тероризм. Ми не надто цим переймались, тому нині доводиться засвоювати історичні уроки кривавою ціною. Росія, до речі, робила усе можливе для того, аби світ не знаходив своє відображення в українських очах. Аби ми не усвідомлювали загроз і викликів. Аби ми не цікавились ніким і ніхто не цікавився нами.
Висновок простий – чужих війн не буває, чужих трагедій не існує. Зло гуртується і множиться в геометричній прогресії, долаючи найбільш укріплені кордони. І відгородитись від рішення глобальних проблем не вдасться ані грішми, ані ядерною зброєю, ані байдужістю.
Підписуйтесь на мої соціальні мережі:
