Цього ранку бачила фото постраждалого від ракетного обстрілу житлового будинку. Будинку біля київського 5-го пологового, в якому лише місяць тому народила другу дитину. Зараз ми з дітьми обживаємо найближче бомбосховище (пишу, повернувшись після третьої за ранок повітряної атаки) – але то таке. Далеко не найгірше, що може статися в нинішніх умовах – включаючи пологи в бомбосховищі (а такі випадки вже маємо).

Не те, щоб у когось із нас ще лишалися ілюзії щодо «морального рівня» російської армії: навіть ті, хто не слідкував за подіями у Чечні й Грузії, знають про те, що діялося у нас на сході. Але від цього те, що відбувається сьогодні, вражає не менше. Обстріли лікарень, дитбудинків, садочків, пологових (а тепер ще й спроба підриву дамби Київської ГЕС), передусім в населених пунктах, що «мають нахабство» чинити спротив – це навіть не спроба залякування. Це по суті акти безсилої помсти: «ми не можемо подолати українське військо – то відіграємось на їхніх родинах». Така «військова стратегія» викликає не страх, а огиду й презирство. Вона несумісна і з загальнолюдською мораллю, і з військовою честю.

Про такі «подвиги» своєї армії російські ЗМІ, звісно, не говоритимуть. Вони припишуть їх армії українській, як уже робили не раз. Тож інформацію про це потрібно максимально поширювати альтернативними каналами. Бо в Росії є – має бути! – досить громадян, що готові безсторонньо спостерігати за спробами свого уряду відродити фантомну імперську велич, але не за його війною з вагітними і маленькими дітьми. Бо це ганьба не лише путінського режиму та його армії. Це ганьба російської нації. Так, багато знайдеться таких, що не повірять жодним доказом: їм не дозволить національна пиха… а може, й банальне відчуття сорому. Але завжди є й ті, хто не хоче бачити й чути – але, побачивши й почувши, приймають факти. А подекуди й намагаються щось із ними робити. Тож потрібно зробити все, щоб якнайменше росіян могли сказати:  «Я не знав/ла». Це – частина нашої інформаційної війни проти путінського режиму. В Росії вже розгортається антивоєнний рух. Особливо сподіватися на нього не варто, але допомогти йому інформаційно варто й потрібно.

Тож намагаймося поширювати цю інформацію через знайомих за кордоном, і насамперед – у Росії й Білорусі. Якщо хоч одного із сотні тих, хто почув про воєнні злочини своєї армії, це переконає сказати «ні» війні – те маленьке зусилля буде того варте. Хай «зброя масового залякування», яку намагається застосувати проти нас ворог, відітне йому голову.