Є в Алєксандра Гріна оповідання 1910 року, «Малинник Якобсона». Босяк-росіянин, якого доля (а власне, недоля) занесла в Прибалтику, ненавидить все навколо. Ненавидить від заздрості, бо все там чисте, викохане і заможне чесною працею. Босяк просить в одного естонця милостиню, отримує гріш і шмат хліба. А потім бачить хазяйський малинник — так само взлеліяний, ошатний, багатий — не витримує і нищить його, люто й любострасно.
Березень 2022 року. Російські військові руйнують лікарню в Тростянці. Руйнують від заздрості з того, що десь у провінційному містечку може бути новенька лікарня з сучасним дорогим обладнанням. Те, що вона постраждала, — не дивує: вже на той момент було понищено чимало лікарень і садочків. Дивує те, як вона із нею розправлялись: не вдарили ракетою, не кинули бомбу, не сипонули «градом». Її довго, прямою наводкою обстрілювали з танків. Як-то кажуть, «маючи час і натхнення». Чому? Відповідь — у «Малиннику Якобсона». Грін не окреслив ще один момент: колоніалізм. Чомусь мені здається, що малинник десь у Франції чи Чехії не озлив би «героя» так, як в підросійській Естонії. В провінції не можуть жити краще, ніж в центрі, — а в росії виходило саме так. От і Україна не лише не хоче входити до «російського світу», але й сміє жити краще. Тому її ошатніші за російські міста й села треба зносити з лиця землі. Така-от психологічна підкладка російського тероризму. І тому так символічно, що при сьогоднішньому обстрілі постраждала родина росіянки, котра «посміла» обрати Україну, а не росію.
Саме тростянецька лікарня — правдивий символ російської агресії. Не української стійкості й опору, як бородянські шафка й котик. А саме російської агресії, що, як і російський бунт, «беззмістовна і нещадна». Зміст тут, втім, як бачимо, є. Просто знайти його можна, лишити пірнувши в каламутні глибини «загадкової російської душі».
