Давно треба було написати про себе. Й давно треба було розказати дещо з того, що для мене вже давно абсолютна аксіома. Треба говорити очевидні речі, бо не всі розуміють ті роки досвіду який я маю й ним ділюсь, не усвідомлюють реальність, яка їх оточує насправді. Це не тому що щось не так з людьми, а тому що звикли, нам усім треба побачити щось інше за звичну нам реальність й в порівнянні з нею зрозуміти істину.
Не всі знають мотивацію, чому я щось роблю, чому це для мене так важливо. Моментів дуже багато. Та й наука вимагає ретельного дослідження та неупередженого погляду. Але наука малоцікава широким масам людей, а от деякі Спогади можуть дати ситуації розкритись.
Було це до війни. Університет мав домовленість про обмежений обмін студентами між Псковом та Мелітополем. Цим навіть пишались як «міжнародною співпрацею». Це було двічі.
І ще раз – це було до війни і на той час сприймалось позитивно усіма сторонами.
Я викладав свій власний курс ГІС. І при вибору курсів для прослуховування, псковскі студенти-географи обирали його. «Географічні інформаційні системи, розробник та викладач Сажнєв М.Л.»
А насправді не просто може, а й є. І от що саме.
Під час першого знайомства, першої лекції – організаційні питання та неформальна ознайомча розмова. Декілька хвилин. Все РОСІЙСЬКОЮ.
Ну, добре, познайомилось, поїхали.
Починаю лекцію, й якось так АБСОЛЮТНО НЕПОМІТНО ДЛЯ СЕБЕ, не замислюючись ні на долю секунди, просто переходжу в розповіді на українську.
Це така ж звичка як дихати.
Розповідаю хвилин п'ять.
Студенти дивляться й посміхаються, так само як і на початку. Бачу що щось не те. Пусті очі, формальні посмішки поваги. І все. Питаю:
– А чому не конспектуєте тези, Вам все це відомо? (посміхаюсь)
Дивляться й так же посміхаються.
А я починаю замислюватись: що не так сказав, якусь нісенітницю верзу, може виглядаю дивно.
Тут в голові – КЛАЦ.
– А почему ничего не записали, Вам все это известно?(посміхаюсь)
Переглянулись. Кожен подивився на решту.
– Да нет… А что Вы только что рассказывали?
Думаю.
– Я извиняюсь, по привичке как то перешел на украинскую.
Вони посміхаються, а мені стало незручно й цікаво одночасно.
– Но я же пять минут говорил, а вы и не остановили и, говорите, не поняли ничего, но языки то похожи, что мне стоит повторить, что именно вам непонятно?
Переглянулись.
– Вообще то все, повторите пожалуйста. Не понятно было совершенно ничего.
Дивуюсь й лічені секунди борюсь з кліше про «близкие культуры, близкие языки». Старі кліше просто не дають спокою:
– Конечно повторю все, но ми же вроде в похожих культурах и языках! Неужели НЕТ ХОТЬ ЧЕГО из рассказанного за пять минут для вас понятного (зрозумілого)?
Деякі студенти відповідають, а решта погоджувальне хитає головою, додає своє:
– Только пару слов ПОХОЖИХ, но ни отдельных моментов, ни смысла вообще не понятно. Вообще ничего не понятно.
У нас в місті важко постійно говорити українською мовою. В місті Мелітополі, на відміну від багатьох сіл навколо нас, ми більше чуємо російську. Й не звертаємо увагу ні на себе ні на оточуючих, не розуміємо надзвичайно важливі факти. Я в той час також певною мірою вважав це нормою, не поганими асиміляційними процесами, й «а разве может быть по-другому?», «мы понимаем их, они нас». А насправді. Вони нас – ні. Ніколи не розуміли.
До війни залишались лічені роки. А потім інші «псоквскі» прийдуть «защищать росийскомовних». Де їх захист це фактично знищення того що для нас абсолютно природне, знищення нас як ідентичностей, знищення всього українського в Україні.
