Є два таких поняття – норма та символ.
Суспільна норма – це такий комплекс уявлень про необхідні, схвальні чи негативні вчинки людини, який вважається загальноприйнятим у межах спільноти. Важлива риса норми – вона в явному вигляді не наголошується. Це просто «усі так роблять», побутова звичка. І питання про норму виникає лише тоді, коли від неї відступають чи коли вона змінюється.
А от символ – це дещо виразне, виокремлене, навмисно підкреслене, здебільшого на прикладі якоїсь видатної події, речі або людини. Те, що має стати взірцем (навіть у негативному сенсі – щоб ніхто так не робив). І в силу такої постанови символ є дечим віддаленим від побутового, в певному сенсі його протилежністю (хоча і не повною).
Так і виходить, що норма та символ утворюють певну дуалістичну пару: те, що роблять усі, і те, що вони мають робити, але ще не роблять.
Звісно, символ грає значну роль у моменти зміни норми – адже саме до нього апелюють прибічники змін. Але суттєво і те, що цей момент не є протяжним: зміни завжди відбуваються своєрідними «ривками».
До чого тут українська?
До того, що у 2014-м українська мова почала ставати нормою. Так, це сталося внаслідок величезного емоційного підйому, стресу, що був спричинений Майданом та війною з РФ. Звісно, при цьому люди орієнтувалися на мову як на символ відмови від минулщини – корупційної та злочинної. Але, як вже було вказано вище, такі зміни завжди є короткоплинними.
А потім, на жаль, з'явилися люди, яким символізм виявився дорожчим за норму – і вони почали усіляко підкреслювати особливість тих, хто спілкується українською. І бажання відчувати себе кращими від інших перемогла тенденцію до «нормалізації» української. Зараз ми у ситуації, мабуть, ще гіршій, ніж у 2013-му, бо асоціація між україномовністю та агресивним снобізмом стала своєрідним кліше, який не так просто подолати. Причому носії цієї позиції здебільшого не задумуються над наслідками своєї поведінки, так що шляху до компромісу не видно: замість спільної норми утворилося два взаємно агресивно налаштовані табори та переважаюча маса тих, хто витискає мовне питання за межі нагальних питань, щоб уникнути надмірного стресу.
Отак-то, малятка...
Мораль цього есе наступна.
Чим сильніше ви давите на «особливість» людей, що спілкуються українською, тим далі ви відштовхуєте її від того, щоб стати нормою. Так що обирайте самі, що вам важливіше: пропонтуватися зі своєї україномовності, чи щоб українська стала нормою.
