Раптом усвідомив, що мені нагадує атмосфера навколо безпорадних спроб провести мобілізацію — весну-літо 2019-го. Тоді, нагадаю, патріотична спільнота(тм) зірвала горло у зойках про те, що ПОП — єдино можливий вибір, а усі, хто не згоден — манкурти та зрадники, що усіх нас після виборів ВОЗ посадать у теплушки та вивезуть до Сибіру, і взагалі «нарід дурний»(с) і несправжні українці (до речі, досі чекаю на вибачення від парочки блогерів за цю маячню). Рівно та ж сама фіксація на уявному образі «справжнього українця» і небажання визнати дійсність спостерігається і зараз. Особливо гостро це проявляється у ключевому питання мобілізації — довірі до держави. Точніше, її відсутності.

(***Disclaimer***  Якщо ви не розумієте різницю між державою та країною, то далі можете і не читати)

Що цікаво, вихідна теза широко відома і взагалі-то ніким сильно не заперечується: УКРАЇНЦІ EN MASS НЕ ДОВІРЯЮТЬ ДЕРЖАВІ

Старше покоління — тому що пам'ятає лицемірство та брехливість Совка

Середнє — тому що нахлібалося порожніх обіцянок і урядової брехні за 30 років Незалежності (а ви самі спробуйте згадати, коли можновладці дотримувалися своїх обіцянок)

Молодше — тому що виховане середнім та старшим і не бачить причин піддавати сумніву такий підхід

 

Ставлення до держави в українців доволі просте. Або ти є її складовою частиною, і тоді ти перетворюєшся на дрібного божка, якому закон не писаний. Або ти намагаєшся від неї щось урвати (і швиденько відбігти), а в основному тримаєшся подалі, як від будь-якого небезпечного стихійного лиха.
І жодні гучні гасла про захисти Батьківщини це не змінять. Такі речі взагалі міняються дуже довго — поколіннями. Можете лаятися, вити, плакати, звинувачувати усіх підряд — ситуацію це не змінить. Треба працювати з тим, що є.
Адже, якщо подумати, саме ця недовіра вже кілька разів рятувала Україну. Під час двох Майданів. З активним низовим рухом нашої 10-річної війни проти рф (з которого два найбільш відомих прояви — але не вони одні — це добровольчі батальйони та волонтерство). І цю саму силу можна використати — просто не намагатися загнати її до державного річища.

Але для цього треба слухати людей — а цу у нас традиційно не вміють на всіх рівнях суспільства, від родини до вищіх ешелонів влади. Куди простіше видати едикт, залякувати (при очевидній нездатності виконати погрози) і звинувачувати усіх у зраді. А потім знов і знов істерити, що ми гинемо і от-от зовсім загнемося (до яких обіцянок більшість українців теж ставиться скептично рівно з тієї ж причини: вже скільки разів обіцяли — і де?)

 

Можу побитися об заклад, що ніхто не робив правильного соціологічного дослідження. Не проводив фокус-групи, не будував моделі реакції на мобілізаційні плани різних соціальних груп. Навіщо, якщо наша справа вірна?

От і маємо, що маємо. Добровільство у нас зникло як клас, волонтерів щимлять і намагаються загнати у стійло, від нашого анархічного за природою народу вимагають покори і чисто кцпскьої необмеженої згоди робити все, чого вимагає держава. Звісно ж, безуспішно. Зате відомо, кого звинуватять у провалах... Ну не себе ж...