Хто із службових осіб чим зайнятий в кримінальному провадженні? Хто керує? Хто розслідує? Хто наглядає? Хто, врешті, головний в цьому процесі? Як розподілені ролі слідчого, прокурора і слідчого судді? Як ці ролі мають бути розподілені в ідеалі? Цими й дотичними до цих питаннями задавалися учасники шостої професійної дискусії JustTalk.
Хто головний в кримінальному провадженні?
Здавалося б, функції учасників кримінального провадження вочевидь зрозумілі: хтось збирає докази, хтось організовує цей процес, хтось наглядає за дотриманням процедур, а хтось контролює дотримання прав і свобод людини.
Але непорозуміння між цими суб'єктами є. І історія цих непорозумінь уходить корінням в радянське минуле. За тих часів розподіл ролей був таким: важливу роль відігравав у розслідуванні оперативний працівник, слідчий керував цим процесом, а прокурор здійснював контроль за законністю і дотриманням прав, з'являючись, як правило, на фінальних стадіях досудового розслідування.
Зміни в правилах гри відбулись вже більше 7 років тому. За Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року ця схема взаємодії зсунулась на одну ланку вгору. Тепер в Україні, як і в усій Європі, в кримінальному провадженні три ключових гравці: є детектив, який відповідає за збір доказів, є прокурор, який організовує цей процес і є слідчий суддя, який контролює дотримання прав та свобод людини в ході процесу.
І от, як виявляється, ця перебудова системи взаємовідносин в провадженні не відбулася безболісно. На практиці органи слідства неохоче поступаються правом керувати процесом. Понад те, якщо теорія розділила процесуальне керівництво і організацію досудового розслідування, то на практиці керівники слідчих органів намагаються перебирати на себе всі керівні функції в ході збору доказів. На їхню думку до цього штовхає належність до одного з підлеглими територіального підрозділу, досконале знання особового складу та можливість оперативної комунікації з підлеглими. Водночас працівники прокуратури, керуючись буквою закону, вважають, що саме вони стратегічно відповідальні за прийняття всіх принципових рішень — від застосування заходів забезпечення та ключових слідчих дій, і аж до складання обвинувального акту. А отже, така світоглядна неузгодженість, звісно, на практиці призводить до протиріч і конфліктів.
А протиріччя і конфлікти, в свою чергу, призводять до втрати ефективності спільної праці конфліктуючих ланок. Адже завдання кримінального провадження — швидке, повне і неупереджене розслідування з метою захисту людини від злочину. Відтак, потерпає від цього суспільство — всі ми.
Про такий стан справ розповів присутнім експерт ЕЦПЛ Євген Крапивін, додавши: «Як на наш погляд, відповідь на питання, хто головний в кримінальному провадженні, вона очевидна: це прокурор. Йому належить дискреція ухвалювати всі ключові рішення, понад те, він не здійснює нагляд, як раніше, бо з понад 20 тих повноважень, які йому надає КПК України, лише 7 стосуються нагляду. Інші ж зводяться до організації процесу та дублюють повноваження слідчого таким чином, щоб у разі потреби він міг самостійно розслідувати кримінальне провадження».
На запитання ведучої заходу Лариси Денисенко, законодавча чи ментальна ця проблема на його думку, Євген Крапивін відповів: «Вона, скоріше, двох рівнів. Перший — хто головний — він визначений законодавчо, на конституційному рівні доволі чітко і тут якби різних читань, на мій погляд, не може бути. А другий рівень — якраз організаційний. Тобто КПК не обмежує прокурора в тому, що він може певні функції делегувати слідчому чи не делегувати. КПК залишає на його розсуд, як цей процес розслідування організовувати. Тому це питання лише взаємодії органів між собою, але слідчий, дійсно, більш залежний, бо він має виконувати вказівки, він має узгоджувати план розслідування з прокурором, і так далі».
«Якщо взяти досвід Сполучених Штатів, там теж завжди конфліктують ФБР з Департаментом юстиції, при чому цей конфлікт сталий, про що говорять численні книжки та мемуари колишніх працівників різних років. І до конфлікту професійних інтересів завжди додаються людські особливості безпосередніх учасників процесів — в кожної людини свій характер та темперамент, і на тлі постійного перевантаження можуть виникати суто людські непорозуміння. Мені здається, тут взагалі конфлікт неминучий. Єдине питання: як не доводити його до того стану, аби він став нестерпним і відповідно деструктивним», — додав викладач НаУКМА Володимир Петраковський.
Власним поглядом на проблему поділився другий спікер заходу — Андрій Касьян, прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. На його думку, керівна функція прокурора в провадженні не підкріплена відповідними повноваженнями, а відтак — залишається більше декларативною: «Заходів дисциплінарного впливу прокурор до слідчого не має. Кодексом про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність, але фактично формулювання тієї статті такі, що за невиконання вказівок слідчого притягнути неможливо».
Другим важливим протиріччям, на думку експерта, є різність цілей діяльності детектива і прокурора, а відтак — різність вимог до збору доказової бази. Адже слідчий під час досудового розслідування керується принципом доведення розумної підозри, що, з урахуванням рішень Європейського суду з прав людини, можна розцінювати так: «особа могла вчинити правопорушення».
Основна ж робота прокурора починається після того, як справа скерована до суду, і самерезультат судового розгляду має значення для прокурора. А під час судового розгляду законом закріплений інший принцип доказування — поза розумним сумнівом, що з урахуванням роз'яснень Європейського суду з прав людини означає: доказування повинно бути таким, щоб взагалі виключались інші можливі версії.
І на практиці така різність цілей суб'єктів стає приводом для непорозумінь та конфліктних ситуацій.
Третім спікером заходу стала суддя Дніпровського районного суду м. Києва Віра Левко. Звісно, погляд на проблематику з позиції людини в мантії додав нових відтінків у дискусію. Адже, за планом організаторів, трійку спікерів мали скласти слідчий, прокурор і суддя. Але саме слідчий, який мав бути першим спікером на заході, не зміг приїхати на дискусію, бо брав участь у засіданні суду. Мабуть складно вигадати більш наочний приклад невідповідності реалій закладеним в КПК України принципам. За задумом законотворця саме прокурор має представляти клопотання сторони обвинувачення в суді, але на практиці часто виявляється, що без слідчого, який вільно орієнтується у справі, прокурор невзмозі кваліфіковано виконати свою функцію на стадії, наприклад, обрання запобіжного заходу. Слідчий не має права виступати в суді, а виконує лише функцію порадника. Таким чином відбувається дублювання функцій і, як наслідок — неефективне використання ресурсів, які виділені на розслідування.
«Я ставлю запитання прокурору, а він дивиться на слідчого, мовляв, давай, розказуй! Я бачу, цей слідчий аж підскакує, він знає відповідь на питання, він знає що там, а от слова ж йому надати не можна», — розповідає Віра Левко. На її думку найбільша проблема полягає в тому, що учасники процесу не прагнуть досягти верховенства права, а непокояться в першу чергу власними ситуативними інтересами — передати справу далі, позбутися, а там — навіть, якщо друга чи третя судова інстанція знайде якісь порушення, це буде через рік-два-три, і кожен з них вже змінить на той час місце роботи. Суддя розповіла, як її вразив навчальний візит у Канаду, де перед засіданням за стіл сідають прокурор, адвокат і суддя і обговорюють справу. І це не протирічить позиції жодного з них, бо всі зацікавлені у пошуку кращого рішення: щоб насильство більше не повторилося, щоб від цього виграла держава і виграло суспільство.
Коментуючи проблематику, гості дискусії були емоційні і дуже відверті. Прокурор Київської місцевої прокуратури Станіслав Петренко зізнався, що не знає всі свої справи належним чином. Понад те, він не бачить в цьому своєї провини, бо таких справ в нього… 500!
«На мою думку питання все ж таки у законодавстві, а не в організаційних моментах. Система не працює, вона перевантажена. Цей Кодекс, ці правила, які запроваджені в 2012 році — це правила ідеального світу: одна справа, один оперативний працівник, один слідчий, один слідчий суддя, один прокурор, один суд. А в реалії — 500 справ різних категорій — і складних, і простих, у слідчого також сотні справ, у слідчого судді десятки, якщо не сотні клопотань про розгляд, починаючи від тимчасового доступу до медичної документації, закінчуючи триманням під вартою у справі про організовану злочинну групу», — розповів Станіслав Петренко.
Протилежну позицію висловила суддя Верховного Суду Наталія Марчук. На її думку перевантаження, приміром, слідчого судді викликано практикою безсистемної подачі слідчими та прокурорами безлічі клопотань, більшість з яких, насправді, непотрібні.
«На 50 відсотків цих клопотань не мало би бути. І тоді організація роботи і у слідчого судді і у прокурора і у слідчого загалом була би дещо іншою. Можливо можна було б втручання слідчого судді дещо обмежити, і довірити слідчому щось там самостійно зробити. Та поки що, як на мене, ми не навчилися працювати так, як написано в кодексі. Ми весь час шукаємо шляхи обходу того, що написано, самі собі ускладнюємо роботу і життя. Замість того, щоб принести слідчому судді сто клопотань ні про що, принесіть по цій справі два клопотання і подивіться, що з цього вийде», — сказала Наталія Марчук.
Говорячи про приклади вдалої співпраці відомств, Сергій Деркач, експерт Антикорупційної ініціативи ЄС, розповів про цікавий румунський досвід. За словами Сергія, в румунському Національному антикорупційному директораті (прокуратурі), який є окремим підрозділом, працюють як прокурори, так і детективи, які відкомандировані до неї, і вони в прямому підпорядкування прокурора. Вони працюють разом, без якогось конкретного керівника органу досудового розслідування, і показують реально позитивні результати.
«Не треба наводити тільки погані приклади, є й хороші. В мене було провадження, яке прекрасно пізніше зайшло в суд, і де прокурор зі слідчим реально працювали в дуже хорошому тандемі, вони по-різному готували клопотання, відповідно дивилися, якщо я в чомусь відмовляла — як можна це ще дозбирати і якось інше переформулювати, щоб добитись того результату, який вони хочуть. І ми дуже добре спрацювали в цьому провадженні всі», — підсумувала суддя Віра Левко.
Дискусія тривала майже три години. Гості шостого JustTalk"у розійшлися в доброму гуморі, адже визнання і обговорення проблеми — завжди надважливий крок у її вирішенні. А статусу "головний у кримінальному провадженні", на щастя, немає в жодному кодексі. Тож з цього приводу кожен залишився при своїй думці.
А ви як вважаєте?
