Темою дев'ятнадцятої професійної дискусії JustTalk став інститут викривача — новий інститут для правової системи України та, що не менш важливо, для свідомості людей. А все нове часто породжує багато питань і проблем.

Для початку: хто ж такий викривач?

Уявіть, що ваш керівник передає «хабар» для перемоги вашої організації в тендері, й ви знаєте про всі обставини. Чи повідомили б ви правоохоронців про подібні факти? Якщо відповідь «так», то, повідомивши про правопорушення, ви набуваєте статус викривача.

Але в Україні не будь-яке правопорушення можна «викривати», лише корупційне і за певних умов.

Визначення поняття викривача міститься як у КПК України, так і в Законі про запобігання корупції. І було б не так «цікаво», якби дефініції в обох актах не були різними.

Законодавець у КПК України визначив, що викривач — це будь-яка фізична особа, яка звернулася до органу досудового розслідування з повідомленням про кримінальне корупційне правопорушення. Водночас Законом про запобігання корупції викривачем визнається та фізична особа, яка повідомила про корупційне або інше пов'язане з корупцією правопорушення, і інформація про таке стала відома цій особі у зв'язку з її трудовою, професійною, господарською, науковою та іншою діяльністю.

На таку понятійну різницю звернув увагу спікер Сергій Деркач, НАЗК. Він вказав, що наслідком такої відмінності визначень є те, що повідомити про кримінальне корупційне правопорушення й набути статус викривача може будь-хто. Водночас некримінальне корупційне правопорушення або правопорушення, пов'язане з корупцією, може викрити лише людина «із середини» організації.

Визначення викривача саме як людини «із середини» (як у Законі про запобігання корупції), а не як будь-якої особи (як у КПК України), є загальним підходом у світі. І для цього є вагома підстава.

На думку спікера Юрія Бєлоусова, Офіс Генерального прокурора, саме викривач, який працює в тій організації, де було вчинене правопорушення, може надати якісну та достовірну інформацію про це правопорушення: хто саме, де і коли його вчинив. Тобто валідність наданих викривачем відомостей дуже висока.

Отже, українське законодавство у порівнянні зі світовими тенденціями, з одного боку, дещо обмежує інститут викривача, — звужує коло правопорушень, які можна «викривати» до тих, що пов'язані з корупцією; і водночас розширює коло викривачів саме кримінальних корупційних правопорушень, адже визнає викривачем будь-якого заявника.

Не корупцією єдиною

Одна з головних ідей цієї дискусії JustTalk: викривацтво — це не тільки й не стільки про корупцію.

Як уже згадувалося, і на цьому наголошували учасники, підхід у багатьох країнах до інституту викривача є ширшим. Людина, яка, наприклад, працює в організації, вважається викривачем не лише у разі повідомлення про корупційні та пов'язані з корупцією правопорушення — вона вважається викривачем і в разі повідомлення про інші правопорушення.

Таким чином, впровадження інституту викривача може бути ефективним механізмом для протидії негативним явищам, як-от застосування катувань, зокрема в пенітенціарній системі, органах правопорядку. Так, Юрій Бєлоусов звернув увагу на те, що система кримінальної юстиції є надзвичайно закритою і має свої давно влаштовані «традиції» й методи роботи, певні з яких потрібно викорінювати. Серед інших, таким «методом» роботи є катування та неналежне поводження.

Змінити таку закриту систему шляхом подання заяв ззовні, зокрема скаргами потерпілих від катувань, важко. Ба більше, змінювати її зсередини згідно з чинним правовим регулюванням дуже ризиковано для того працівника, який повідомить про випадок катування. Це може призвести до погіршення стосунків з керівництвом і колективом, звільнення з роботи, до погроз або ж навіть до розправи шляхом «фальсифікування кримінального провадження» стосовно викривача.

Отже, інститут викривача в системі кримінальної юстиції, за словами Юрія Бєлоусова, має надзвичайно високий потенціал у боротьбі з порушеннями всередині системи. З одного боку, він може допомогти ефективніше реагувати на правопорушення й збирати докази, а з іншого — захистити самого викривача й культивувати цінність нульової толерантності до правопорушень, вчинених у колективах.

Юрій Бєлоусов наголосив на тому, що вже розроблено проєкт стратегії державної політики протидії катуванням у системі кримінальної юстиції, одна з цілей якої — протягом 3 років досягти показників, згідно з якими 30% усіх повідомлень про катування будуть надходити зсередини системи.

Не оминули ми викривачів і у приватній сфері

Адже очевидно, що правопорушення, зокрема корупційні, вчиняють і в приватних компаніях.

Спікер Артем Крикун-Труш, DLA Piper, зазначив, що викривачі в приватній сфері, хоч на них і поширюються всі гарантії законодавства, майже не звертаються до органів правопорядку.

Цей «феномен» він пояснив з перспективи міжнародного бізнесу. Адже останній і так надає свої гарантії викривачам: поновлює на роботі, сплачує компенсацію, а винних звільняє.

Але більшість українських компаній не мають усередині такої викривальної культури. Тому в таких випадках викривачам необхідно звертатися саме до органів правопорядку і до НАЗК для захисту своїх прав.

Які є гарантії захисту викривача і яка роль НАЗК у цьому захисті?

«Ціна» викривання правопорушень може бути різною для викривача: іноді це може бути догана або звільнення з роботи за надуманих підстав, іноді — реальна загроза життю і здоров'ю викривача.

Саме тому необхідні спеціальні гарантії та інструменти для захисту тих викривачів, які цього потребують. І такі вже є.

Існують два закони, які регулюють питання гарантій і механізмів захисту викривачів та на які вказав Сергій Деркач. Першим є Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», а другим — Закон про запобігання корупції. При цьому стосовно викривачів, які повідомляють про кримінальні корупційні правопорушення і які працюють в організації, де сталося це правопорушення, діють обидва закони. А стосовно викривачів некримінальних правопорушень діє лише другий, Закон про запобігання корупції.

На дискусії звернули увагу на те, що не всі викривачі потребують захисту, — адже не кожному загрожує небезпека.

Ті ж викривачі, яким захист необхідний, потребують його часто у зв'язку із загрозою порушення або вже порушенням їхніх трудових прав. Є також випадки, коли стосовно викривача ініціюють безпідставні зустрічні судові спори.

У таких випадках НАЗК уповноважене здійснювати перевірки ситуацій, коли, наприклад, викривача звільнили або стосовно нього застосовано догану. Отже, НАЗК встановлює причинно-наслідковий зв'язок між викриванням та накладеним на викривача дисциплінарним стягненням. За результатами таких перевірок НАЗК має повноваження виносити організаціям приписи з вимогами, як-от про поновлення особи-викривача на роботі.

Яна Тализіна, прокурорка й учасниця дискусії, зазначила, що НАЗК не має повноважень представляти викривача в кримінальному провадженні, тож яка роль НАЗК у кримінальному провадженні?

У відповідь Сергій Деркач звернув нашу увагу на те, що НАЗК не наділене спеціальними повноваженнями в кримінальному провадженні, але може включатися в будь-який процес. Є приклади участі НАЗК в кримінальному провадженні. Проте основною діяльністю, поряд з формуванням політики у сфері викривання, є захист трудових та інших прав викривачів.

Одним із прав викривача, що часто згадують у медіа, є право на винагороду — 10% від розміру неправомірної вигоди. Але така винагорода надається не просто так і не за кожне «викриття».

По-перше, потрібно, щоб це було кримінальне корупційне правопорушення. По-друге, розмір предмета правопорушення має бути не меншим за розмір, встановлений у Законі про запобігання корупції — наразі майже 12 млн грн. І, по-третє, винагорода надається на підставі обвинувального вироку.

Це приводить нас до висновку, що винагорода не має бути основним стимулом викривати правопорушення. У багатьох країнах, де інститут викривача розвинений, винагорода взагалі не передбачена. Натомість основним стимулом мають бути цінності, як-от нетолерування правопорушень у колективах, підтримка репутації своєї професії й організації. Іншими словами — це питання правосвідомості кожної людини.

Останнє особливо актуальне, адже в Україні є проблеми з довірою суспільства до багатьох інститутів.

На завершення дискусії ми поговорили про психологічний аспект. Адже насамперед викривач — це людина, і ця людина здійснює дуже непростий крок, ризикуючи своєю карʼєрою заради загального блага.

Сергій Деркач зауважив, що добросовісні викривачі (не псевдовикривачі), по-перше, роблять суспільно важливу справу — у світі є багато кейсів, коли один викривач змінював ситуацію в усій країні. А по-друге, нерідко стати викривачем — це «героїчний» вчинок для самої людини. Велика ймовірність того, що за кожним викриттям стоять сумніви, страхи й складний вибір повідомити про правопорушення, і попри обставини, людина все ж іде на цей ризик, допомагаючи змінити свою організацію на краще.

Так завершилась дев'ятнадцята дискусія JustTalk.

Детальніше ж ознайомитися з тим, про що говорили на ній, ви можете у відеозвіті або подкасті. Також дізнатися більше про інститут викривача в Україні та світі ви можете у відповідному discussion paper.

Команда JustTalk

Читайте та обговорюйте актуальні питання кримінальної юстиції у спільноті тих, хто від неї шаленіє: доєднуйтеся до спільноти JustTalk у Facebook.