Як з точки зору цивільної конфіскації розглядати придбання активу на одного з подружжя? В реєстрі електронних декларацій досить нескладно знаходити випадки придбання цінного майна на дружину або чоловіка чиновника. З точки зору цивільної конфіскації такі ситуації породжують три основні питання:

1) чи може в принципі відбуватися цивільна конфіскація майна, придбаного «на» дружину/чоловіка, а не «на» самого чиновника;

2) якщо так — з чим і наскільки має не збігатися вартість придбаного майна;

3) чи впливає це на обсяг цивільної конфіскації, і якщо так — то як саме.

Стосовно першого питання і можливості в принципі застосовувати цивільну конфіскацію у таких випадках — умовою позову про визнання актива необґрунтованим є певний зв'язок між таким активом і чиновником. Такий зв'язок може бути або юридичним — якщо чиновник сам набуває право власності на річ, або фактичним  — коли (а) річ набуто у власність іншої особи за вказівкою чиновника або (б) чиновник може розпоряджатися нею де факто.

У випадку з набуттям актива одним з подружжя він, за загальним правилом, набувається у спільну сумісну власність, так що між майном і чиновником існує зазначений вище юридичний зв'язок.

Але чи не має значення, за чиєю саме волею набувається майно? Що коли дружина чиновника придбала певну рухому річ чи отримала позику без згоди і навіть відома чоловіка? Або купила будинок, так що чиновник лише надавав згоду на укладення договору купівлі-продажу? Такі обставини не впливають на юридичний статус новонабутого майна як спільної сумісної власності, та чи можна «карати» цивільною конфіскацією за придбання, про яке особа навіть не знала або проти чого просто не заперечувала? 

Однозначної відповіді на вказане питання текст закону не дає: у ч. 4 ст. 290 ЦПК йдеться про те, що «позов… може бути пред'явлено до особи, яка, будучи [чиновником], набула у власність активи…». «Набула» однозначно охоплює прояв волі на набуття, однак не виключає випадків  переходу права власності через дії інших осіб (напр., коли договір купівлі-продажу укладено представником за довіреністю, або на підставі договору комісії, або — аналогічно — другим з подружжя). Отже, питання у тому, чи можна через зміст інституту цивільної конфіскації обмежити тлумачення вказаної умови, звівши її до «набуття» лише як вольової дії, вчиненої самим чиновником. 

Це питання варто розглянути з точки зору двох типів наслідків визнання актива необґрунтованим — основних цивільно-правових та додаткових адміністративних (які зводяться до заборони чиновнику обіймати певні посади внаслідок рішення про цивільну конфіскацію).

Цивільна конфіскація за змістом своїм є інститутом права цивільного — хоч би й була врегульована переважно у ЦПК — і стосується встановленої законодавцем заборони визначеним ним особам набувати певне майно за певних обставин, так само визначених законодавцем на власний розсуд (сам по собі «конфіскаційний» бік інституту є, до певної міри, вторинним і призначений просто надати такій забороні ефективності). 

Варто відзначити, що це не лише позбавляє сенсу розмову про необхідність будь-якої «винуватості» у будь-чому (в контексті цивільно-правових наслідків цивільної конфіскації), але й «вимикає» більшість конституційних гарантій права власності, які обмежують самого законодавця, адже вони запобігають позбавленню майна через будь-які обставини/рішення, що виникають після набуття майна, але не обмежують встановлення заборон з його набуття та, відповідно, встановлення правил, покликаних забезпечити ефективність таких (цілком конституційних) заборон.

Найпростіший приклад такого механізму — підставою для недійсності договору про перехід права власності є суперечність договору чинному на момент його укладення закону. Щоправда, порушення закону при набутті майна, як правило, тягне його реституцію, тобто повернення сторін договору в первісний стан. Тоді як з цивільною конфіскацією продавець залишається при своїй оплаті, але покупець позбувається майна на користь держави.

Але насправді такий «каральний», нереституційний характер цивільної конфіскації не є нечуваним для цивільного права. Так, в ч. 3 ст. 216 ЦК прямо вказано, що «[реституція й відшкодування шкоди як правові наслідки недійсності правочину] застосовуються, якщо законом не встановлені… особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів„, приклад таких особливих правових наслідків можна знайти у ч. 2 ст. 20 чинного донедавна закону про банкрутство, за яким кредитор, що намагався отримати вигоду за рахунок скрутного становища майбутнього банкрута, при визнанні договору між ними недійсним має повернути все отримане за договором до ліквідаційної маси і може сподіватися на задоволення власних реституційних вимог лише в порядку процедури банкрутства (що означає ймовірність часткового або повного нівелювання цих вимог). 

Інакшим аргументом можна було б висунути твердження про добросовісне набуття (за аналогією з тим, як цей інститут застосовується зараз при набутті майна в особи, яка не мала права його відчужувати), однак всі обставини, що дозволяють застосовувати цивільну конфіскацію, зазвичай, або відомі набувачу, або є такими, про які він міг знати.

Якщо ж вести мову про бік цивільної конфіскації, який має характер радше адміністративної відповідальності, а саме, заборону обіймати певні посади після рішення про визнання актива необґрунтованим, то тут треба визнати, що чиновник повинен свідомо щонайменше уможливити набуття другим з подружжя майна у власність, щоб застосування до нього таких заходів внаслідок цього набуття було справедливим (інакше ми мали би справу з покаранням без діяння і вини). Таке свідоме уможливлення на практиці зводиться здебільшого до надання письмової згоди на придбання майна, яка вимагається ст. 65 Сімейного кодексу. 

Оскільки адміністративні наслідки рішення про визнання актива необґрунтованим встановлено законом і суд не приймає рішення щодо того, чи застосовувати їх, чи ні, то зазначені умови щодо справедливості настання таких наслідків (що чиновник повинен щонайменше надати згоду на укладення правочину) поширюються на справу в цілому, тобто стають умовою задоволення позову загалом.

Наступне питання: як при придбанні актива на другого з подружжя визначити, чи є підстава для цивільної конфіскації, якою є різниця між вартістю актива і доходами чиновника? Виглядає так, що ми ризикуємо порівнювати яблука з апельсинами. Наприклад, дружина чиновника придбала автомобіль, а ми порівнюємо вартість авто з доходами її чоловіка. Тут одразу треба зробити застереження, що з точки зору Сімейного кодексу дружина чиновника придбавала це авто, за замовчуванням, за рахунок їхніх спільних коштів, а його доходи є не його доходами, а спільними доходами сімʼї. Тож ми порівнюємо не стільки придбання авто дружиною з доходами чоловіка, скільки витрати сімʼї чиновника (вартість актива) з доходами сімʼї чиновника (це і є, з практичної точки зору, доходи одруженого/заміжнього чиновника, що їх могло бути використано для придбання актива та про які йде мова в ст. 290 ЦПК). При цьому йдеться не про «половину» чи іншу частину доходів, а про всі такі доходи, адже їхній спільний нечастковий характер означає, що кожний з подружжя за згодою другого (яка для більшості правочинів, залежно від їхньої серйозності, презюмується) може розпоряджатися всім обсягом їхніх спільних доходів. 

Отже, з практичної точки зору, підставою для цивільної конфіскації майна буде визначена законом різниця (приблизно від 1 до 7,3 млн грн) між вартістю майна, набутого одним з подружжя, і загальним обсягом активів подружжя, що їх могло бути використано для такого придбання.

Зайве підкреслювати, що розрахунки можуть ускладнюватися «вкрапленнями» особистої приватної власності членів подружжя в загальній масі їхнього спільного майна. З цього погляду вирішення таких справ у змагальному цивільному процесі є особливо доречним і найефективнішим — повне зʼясування всіх цих деталей у ході кримінального провадження, по-перше, могло би бути неможливим, а по-друге, у будь-якому випадку було б дуже ресурсовитратним і вимагало б суттєвого втручання у приватний простір фігурантів розслідування. Тоді як у процесі цивільному друга сторона сама повідомляє факти, на які бажає спиратися, і неповідомлення нею таких фактів є достатнім, щоб вважати їх відсутніми при прийнятті рішення.

Останнє питання, яке доцільно вирішити вкупі з двома викладеними вище: що саме стягувати в дохід держави, якщо актив належить на праві спільної сумісної власності подружжю? Власне, чи впливає такий його статус на обсяг стягнення, і якщо так — то як саме? Закон у принципі прямо визнає можливість стягнення актива, який чиновнику юридично не належить взагалі (вище згадувалися два типи зв'язку чиновника з майном — юридичний і фактичний — будь-який з яких є прийнятним для позову). З цієї точки зору стягнення актива, який належить чиновнику, але не лише йому, не є чимось особливим.

На питання, чи не «караємо» ми у такий спосіб співвласника, який не є чиновником, відповідь надано вище: по-перше, в контексті цивільно-правових наслідків визнання актива необґрунтованим про будь-яке «покарання» мова не йде, по-друге, співвласнику-набувачу майна на момент набуття були відомі і закон, і (за винятком екстраординарних випадків) усі обставини, з якими закон пов'язував заборону набуття відповідного майна.

Питання радше у статусі учасників справи — чиновник(ця), чия(й) дружина (чоловік) формально придбала(в) майно у їхню спільну власність, матиме статус відповідача, а інший з подружжя — може бути або третьою особою, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (за ч. 7 ст. 290 ЦПК), або співвідповідачем (якщо вона/він одночасно підпаде під категорію осіб, які придбали майно за дорученням чиновника — відповідно до ч. 4 ст. 290 ЦПК). 

Однак залучення другого з подружжя саме як третьої особи відповідно до ч. 7 ст. 290 ЦПК дещо не узгоджується з визначенням такої особи та визначенням співвідповідача, і, крім того, це може породити проблеми, адже за змістом ст. 292 ЦПК загалом не передбачає стягнення в дохід держави майна чи його вартості, що належить будь-якій іншій, крім відповідача, особі. Крім того, статус співвласника у спорі, предметом якого є його з іншим співвласником (відповідачем) спільне право власності, за змістом є статусом саме  співвідповідача згідно з п. 1 ч. 2 ст. 50 ЦПК, а не третьої особи.

За таких обставин питання про обсяг стягнення щодо актива, набутого у спільну сумісну власність подружжя, вирішується за загальними правилами, однак другого з подружжя (крім самого чиновника) треба залучати до участі у справі як саме співвідповідача, інакше правомірність позбавлення його права власності може бути поставлено під сумнів з процесуальної точки зору.

Підсумовуючи, придбання актива на одного з подружжя у їхню спільну власність не виключає застосування цивільної конфіскації, за умови, що чиновник вчинив дії, які були необхідними для такого набуття. У такому випадку підставою цивільної конфіскації буде суттєва різниця між вартістю актива і доходами подружжя, що їх можна було використати для його придбання. Статус майна як спільної сумісної власності не впливає на обсяг стягнення, однак другий з подружжя має залучатися до справи як співвідповідач.

Ігор Семак,
прокурор САП,
спеціально для JustTalk

Читайте та обговорюйте актуальні питання кримінальної юстиції у спільноті тих, хто від неї шаленіє: доєднуйтеся до спільноти JustTalk у Facebook.