Спілкувався на днях з чудовим хлопцем з провінційного містечка. Назвемо його Ігорем. Пропонує Ігорю одна абсолютно олігархічна партія роль фронтмена. Ігор, наскільки це можливо в тамтешніх реаліях, — майже свята людина, з гарною репутацією, при цьому дієва і відповідальна. Має свій маленький бізнес, який пов'язаний зі спілкуванням з людьми, завдяки чому його кандидатура для партії виглядає ще більш привабливою – нове, свіже, красиве і вже трошки відоме обличчя, що ще треба?
Під час майдану в своєму містечку Ігор відіграв досить важливу роль, сам того не прагнувши, разом з товаришами ставши однією з головних причин відставки мера і розпуску міськради. І от стоїть він на перепутті – чи поринути з головою в політику? Олігархічна партія пропонує нескладний, швидкий і надійний варіант. Всі недоліки цього рішення, що лежать на поверхні, він чудово розуміє, але щире бажання змін примушує задавати собі – і мені заразом – питання: «Так може не варто чекати, допоки створяться нормальні партії? Може варто заходити до влади, використовуючи ці олігархічні бренди, і робити там своє? Як вони зможуть нас там використати?»
Знаю, що такі питання вирують в головах багатьох активістів, громадських діячів, підприємців, які раптом стали дуже потрібні політпроектам. Я Ігорю відповів таке, може ще комусь цікаво і корисно буде: «Ну, по перше, ті товариші знайдуть, як вас, молодих і чесних, використати. В цьому досвід у них величезний. Та головне не це. Просто погоджуючись на таке, тим самим ви відтерміновуєте появу справжніх правильних політичних сил. Бо, по-перше, ви стаєте „замазані“, і ті нові сили, що з'являються і ще з'являтимуться, вас не візьмуть в свої не дуже дружні і потужні в силу молодості і недосвідченості лави. А значить, раз там не буде вас, трохи більш досвідчених, статусних і ресурсних, ці партії будуть слабшими і шансів на успіх у них буде значно менше. По-друге, люди, потенційні виборці, які мають цим новим силам дати кредит довіри, перестають вірити хоча б комусь, тіпа „Навіть Ігор — і той в «Партію У» пішов“. Вони скажуть „Шансу будувати щось нове таки нема, он навіть Ігор здався“, і не підуть на вибори, бо знов „нема за кого голосувати“.
В принципі, ми вже це частково пройшли на парламентських виборах, коли популярні журналісти і громадські активісти з тим чи іншим успіхом пішли до парламенту від різних великих партій. Можна довго сперечатися, чи приносять вони там хоча б яку помітну користь, чи ні, але те, що це ще далеко не той варіант партійного будівництва, який потрібен Україні, зрозуміло, здається, всім. Зараз це питання жорстко постає перед другим щабелем „нових облич“ — місцевими активістами. Я, звичайно, не збираюся засуджувати тих своїх друзів і приятелів, які приймають пропозиції всяких БПП, Укропів та інших Самопомочей, але я їм щиро не заздрю.
Головне питання тут в горизонті планування. У декого він по життю короткий, в когось хворобливі амбіції взигрують, хтось не вірить, що у нас є час для побудови здорових міцних інституцій, бо ж „танкі путіна за 3 години до Києва доїдуть“… І ллється по-тихеньку нове вино в старі бурдюки. Але Ісус попереджав, що так не вийде. Порвуться вони і вино витече. І це добрі процеси, хай вони прискорюються. От тільки чи усвідомлюють ті нові активісти, що їхня роль на цьому закінчиться, і стати новим вином в нових бурдюках – а тільки це по-справжньому змінить країну – їм вже, судячи з усього не вдасться?