Здається, українство має на небесах персонального покровителя, який 28 років веде наш народ нелогічним, хибним на перший погляд шляхом, але в такий спосіб оберігає державу від остаточного краху, знову і знову дає шанс утвердитися.
Побутує думка, що з самого початку країна зробила помилковий вибір, обравши президентом комуніста Кравчука, і тим самим ступила на стезю імітації державотворчої діяльності. Може, й так, але при цьому держава втрималася. Натомість за умовного президентства Чорновола Україна могла відразу стати об'єктом агресивної політики, скажімо, в 1993 році втратити Крим чи взагалі припинити існування. Принаймні, якби тоді переміг В'ячеслав Максимович, відверто ворожий Москві дисидент, то логіка вперто малює саме катастрофічний для нас розвиток подій.
Коли Кравчук став перетворюватися в націоналіста, як вважали в Кремлі, а держава ще була слабкою, небеса знову підкинули нам «компромісну» фігуру – Леоніда Даниловича. Суспільство випустило пару, одночасно заспокоївши сусіда, а країна отримала час для зміни поколінь.
Далі на наші голови посипалися випробування. Небесна канцелярія почала тестувати нас на твердість духу. Спочатку країну струсонули скандальні президентські перегони 2004 року і Помаранчева революція, яка налякала «рускій мір», здивувала світ і, чого приховувати, більшість із нас. Але цього виявилося недостатньо, і через п'ять років ми обрали Януковича, щоб запустити новий етап очищення нації через Революцію Гідності, анексію Криму і війну на Сході.
Але на небі, певно, вирішили, що цього катарсису нам теж замало. В 2019 український виборець безвідповідально проголосував за, м'яко кажучи, несистемного політика та його команду, кинувши країну у вир хаосу і невігластва.
Як видається нині, «зелене» випробування може стати останнім. Мабуть, саме в цьому полягає небесний задум: пан чи пропав! Нам дають черговий шанс не тільки героїчно здолати наявні труднощі, а й перемогти себе, очиститися від колоніальних комплексів і власної дурості, нарешті зробити правильний крок, не боячись реакції ворога і довіряючи лише власним силам.
Чи вірю я в те, що Україну веде манівцями і випробуваннями хтось зверху? Принаймні, хочеться так думати. Мозок малює пафосну і епічну картину: якийсь невидимий Мойсей прокладає дорогу до землі обітованої, вибираючи тільки йому прийнятний і зрозумілий шлях, часто-густо попри зневіру і безнадію самої пастви.
Найвірогідніше, це примарна ілюзія, навіяна потребою в бодай якомусь оптимістичному сценарії, і підсвідоме намаганням все пояснити. А ось «зелений» катарсис реальний, лише питання: чи зможемо ми його пройти?
