Навряд хтось заперечуватиме той факт, що після другого туру президентських виборів 2019 року термін «порохобот» набрав значно ширшого значення, ніж приналежність до ядерного електорату Петра Олексійовича. Це лайливе для багатьох слово часто означає причетність того чи іншого громадянина до національно-патріотичної спільноти, причому саме тієї її частини, яка категорично не сприймає сьогоднішню владу. Символічно, що до категорії порохоботів навіть потрапляють вірні прихильники інших політичних сил, таких як «Батьківщина», «Свобода» та інших, що тільки розширює смислові межі цього неологізму.

Слово «порохобот» за короткий час подолало шлях від зневажливого прізвиська до узагальненої назви на позначення значного сегмента нашого суспільства, що перебуває на державницьких позиціях. Історія знає багато чудернацьких назв, серед яких порохобот вже посів своє місце, подобається це комусь чи ні.

З терміном більш-менш зрозуміло. А тепер головне питання: яке майбутнє в порохоботської спільноти? Адже ця сила за своїм потенціалом здатна не тільки впливати на суспільно-політичні процеси, а, збільшивши число прихильників, визначати подальший розвиток держави. Проте тут постає одна умова. Вочевидь, ця електоральна ніша потребує нового лідера або лідерів. Тільки тоді порохоботи наростять м'язи і розширять свої лави. Пригадаймо 2004 рік, саме навколо молодого і перспективного політика Віктора Ющенка згуртувався національно-патріотичний виборець.

Потреба у новій політичні еліті назріла давно, а нині є особливо гострою на тлі неефективної діяльності «зеленої» влади і перспективи дочасних парламентських і навіть президентських виборів. Тому ядерному електорату п'ятого президента України і його симпатикам вкрай необхідно усвідомити безперспективність подальшого обожнювання свого харизматичного, але скомпрометованого лідера.

Петро Порошенко зробив свій внесок у розбудову держави, і його діяльність ще отримає належну оцінку від істориків та науковців. Але за всіма ознаками час цього політика минув. «Європейська солідарність» хоч трохи наростила рейтинг, але показує, напевне, свій максимум (приблизно 12%). Крім того, попри падіння рейтингу «Слуг народу», інші політичні сили, практично, не збільшили власні відсотки, що вкотре доводить про непопулярність традиційних українських партій та їхніх лідерів.

Отже, нова політична еліта теж має підпадати під головну вимогу суспільства, яке марить новими обличчями. Але нові лідери повинні відрізнятися від тих же «слуг» професіоналізмом, непохитною державницькою позицією і здатністю до самопожертви, власне, заради цієї держави.

Нині українство потребує не месію, а кризового менеджера з професійною командою, яка здатна спочатку мобілізувати проукраїнський електорат, а згодом взяти на себе відповідальність за долю країни. Чи є в нас такі люди? Без сумніву, і вони поруч. Це насамперед бойові офіцери, добровольці, медики, волонтери, які пройшли горнило фронту. Не забуваймо про активістів, науковців, бізнесменів, журналістів, представників мистецької еліти.

Навіть нинішня Верховна Рада, незважаючи на засилля невігласів і «старих» облич, теж має перспективну поросль у фракціях ВО «Батьківщина», «ЄС». Причому нові лідери можуть з'явитися абсолютного несподівано в результаті якихось незалежних від них чинників. Один з останніх прикладів, зростання популярності Софії Федини в результаті відкриття проти неї кримінального провадження.

Багато перспективної «молоді» у фракції «Голосу». Навіть політичні опоненти, пов'язуючи цю партію з ім'ям відомого олігарха, визнають її парламентську команду дуже потужною, якщо оцінювати депутатів за інтелектуальною шкалою, рівнем освіти та професійними якостями. Для прикладу візьмемо голову фракції Сергія Рахманіна. Інтелект, харизма, досвід і незаплямована репутація, що ще треба для лідера національного рівня?

У пресі та соціальних мережах неодноразово згадувалося прізвище Лани Зеркаль, ще декількох осіб, котрі можуть претендувати як мінімум на гучну політичну кар'єру, а в майбутньому стати лідерами, навколо яких об'єднаються порохоботи та інші проукраїнські виборці. До речі, тільки тоді підуть у небуття окремі політичні сили вождистського типу, які давно себе скомпрометували і всіляко гальмують еволюційні процеси у вітчизняній політиці.

На жаль, у харизматичних патріотів з перспективним політичним майбутнім є одна серйозна вада: у них немає капіталу для достатньої розкрутки і доступу до олігархічних каналів, щоб отримати масову популярність. Тому тут можливі різні сценарії. Наприклад, нові лідери можуть набути всеукраїнського визнання на хвилі якихось надзвичайних подій, і не потребуватимуть класичного механізму нарощування впізнаваності і власного рейтингу. Той же Ющенко може бути прикладом. Цілком ймовірно, що нові керманичі державного масштабу так і не з'являться, принаймні, в найближчому майбутньому, бо перебуватимуть в тіні старої гвардії. Можливий і третій варіант, коли перспективні молоді політики підуть на компроміс з товстосумами та системою, але тоді вони не стануть політичною елітою нової якості.

Останній сценарій, здається, найгірший, бо країна піде на чергове коло імітації державотворчої діяльності, що може мати летальні наслідки в умовах війни і світової економічної кризи. А термін «порохобот» тоді знову маргіналізується і ним кликатимуть винятково адептів п'ятого президента України...